Письменниця Оксана Забужко гостро розкритикувала скандальну розмову Юрія Андрухович про війну РФ проти України з “хорошим русскім” письменником Міхаілом Шишкіним, яка відбулася на фестивалі Bjørnsonfestivalen у Норвегії 8 вересня.
Своїми думками з приводу цього обурливого для України інциденту Забужко поділилася у соцмережі.
“Перепрошую, але таки скажу. Мене нудить уже не так від Андруховича, як від цілої тої галицької “х…чєчної”, яка невтомно й наввипередки, без сорому пере йому брудні штани. Від штатних тиражувальників рос. методичок, які подописувались до того, що НЕ розмовляти зараз із росіянами – це нацизм (руку з жовто-блакитним браслетиком з ізюмської могили щоночі вам у сни, qrwy!). Від побожних дам церкви Андруховича, які в своєму відпиральницькому запалі ринулись висвячувати Мішу Шишкіна у “втікачі від путінського режиму” (хоча той просто вийшов у Швейцарію заміж, і ще в 1995-му, але кого це спиняє?). Все це могло б здаватись смішною жабомишодраківкою в жанрі “танок фанів круг кумира”, якби діялось десь у ті ж 1990-ті чи навіть 2000-ні (а воно й діялось, го, ще й як – і літфестивалі під назвою “Южный акцент” – !!!, і медведчуківський “Культурный герой”, куди українські literati теж не гидували тягтися журавлиним ключем по щербату копійочку, аякжечки!). Але це діється, чорт забирай, в дні нашого контрнаступу, і тому не можу не спитати в усіх цих Відпирачів Невідпирального: are you ohueli там?..
Та якби ви, гуси скубані, ПОЛОВИНУ того шуму, що зняли в інформпросторі довкруг на-фіг-кому-впалого Шишкіна, зчинили довкруг зникнення УКРАЇНСЬКОГО письменника Володимира Вакуленка з окупованої РОСІЯНАМИ Ізюмщини (він не евакуювався, бо доглядав аутичного сина, гугліть!) – то ніяким організаторам європейських фестивалів більше просто НЕ ТРЕБА БУЛО Б пояснювати, чому наш публічний діалог з як завгодно хорошими росіянами до перемоги неможливий (хіба що, як у Камю під час окупації Франції, – в формі “Листа німецькому другові”: здавалось би – сядь, напиши, опублікуй у тих самих європейських газетах – і не будеш ні qrwою, ні штрейкбрехером, в чім проблема?..). Але про Вакуленка, на відміну від Шишкіна, в нашому інформпросторі була тільки вістка, ще квітнева, від колишньої дружини: що його з сином орки забрали вдруге, він у полоні… Отаке-от, qrwaмаць, “взятие Измаила”. Нудить.
А мене триґерить ще й дежав’юшкою: 2014-го р. ПЕН-тусовка (за винятком буквально двох, на пальцях, людей, які потім, як і я, з Українським ПЕНом попрощалися) так само іґнорила “загубленого” в Луганську Василя Голобородька, але завдяки зчиненому тоді, все-таки, галасові (див. мій лист до Українського ПЕН) “забутого” поета вдалось із Луганська евакуювати, вже під самим носом у росіян. Не хочу цим сказати, ніби галасом вдалось би врятувати й Вакуленка – ситуація нині інша, але, кУрча, як можна нині, не кліпнувши оком, верзти маячню про те, як це (буцім) важливо, що в укр. письменника вийшла на Заході книжка, і його туди запросили на пару з російським?! Люди, ви що, в комі були від самого того “Южного акценту” – у вас який рік на календарі?!!
Вже з 10 разів тут писала: українців зараз перекладають, видають, запрошують, тримають мікрофони перед писком – не тому, що ми такі красиві, розумні й талановиті, – а тому, що наша країна несподівано для всіх наваляла тій, перед якою весь світ трусився від 1945-го. Це ЗСУ зараз робить промоцію нам усім, до Лесі Українки на лондонській сцені включно, – а не Андрухович їде робити промоцію Україні (!).
Всі ми, українські митці-письменники-журналісти-іт.д. – прямі бенефіціари перемог нашої армії, перед якою ми в боргу по самісінькі вуха до кінця своїх днів.
То невже ж так важко, холера, хоч настільки ту армію поважати, щоб, поки вона звільняє наші території від російських убивць, не напускати тим часом з другого кінця в наш простір російських “єнотів” – поки що віртуальних, поки що тільки з томиком Достоєвського, але ж ми це вже проходили, 23 роки тому перший російсько-український літфест під назвою “Южный акцент” пройшов у Криму – це було на вході, а на виході маємо гекатомбу в Ізюмі. Ви що ж – СПРАВДІ за ці 23 роки нічого не зрозуміли й нічого не навчилися?!.
Шишкін, блін. Шишкін їх цікавить, шишкіністи грьобані.
Нема слів (запікано)”, – пише Оксана Забужко.
Андрухович: “Я сумнівався, але не довго”
Раніше сам Юрій Андрухович спробував пояснити свою позицію у цій справі так. Цитуємо за виданням Збруч:
“Шишкін – не ідеальний, як слушно оцінила його Таня Малярчук. А проте на загальному тлі “хороших росіян” він вирізняється в бік дещо кращий від “хорошого”. За якихось 15 років нашого не дуже близького, але ввічливого знайомства я, бувало, кілька разів брав участь у спільних із ним подіях як не десь у його Швейцарії, то в Німеччині. Жодного разу це не було про “братні народи” чи “дружбу літератур”. І жодного разу – що, на мою думку, важливо – це не були виступи російською: лише німецькою чи англійською”, – заявив він.
За словами письменника, він сумнівався, коли йому надійшла пропозиція щодо діалогу із Шишкіним.
“Норвезькі організатори з Molde, коли я пояснював деякі свої вагання щодо їхньої пропозиції з Шишкіним, писали мені: “Вас надто довго замовчували – десятиліттями, коли не століттями, ваш голос не хотіли чути. Тепер же, коли всі хочуть почути ваш голос, ви самі собі його відбираєте. Якщо це бойкот, то самих себе”. Так мені писали організатори – а чи мали вони рацію, визначайтеся самостійно і хто як може”, – додав Андрухович, наголосивши, що поїхав до Норвегії не заради зустрічі з російським письменником, а заради своєї книжки “Московіада”, виданої норвезькою.”
Раніше відома письменниця Галина Пагутяк назвала проведення на початку жовтня книжкового фестивалю Букфорум у Львові свідченням атрофованого емоційного інтелекту та відсутності такту з боку як організаторів так і його учасників.