Віктор Неборак. Спогади на Академічній

Віктор Неборак

Літній вечір. Центр Львова. Я утік із вуличного застілля на Вірменській і прямую додому. На проспекті Шевченка заходжу в «Макдональдс», щоб купити кави. Там пригадую, що стара назва пр. Шевченка – Академічна. А далі хтось вмикає спогади.

По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми —
шпацеруємо.
А назустріч — з голочки —
галечки і олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній….

— Станемо навмисне
коло “Інтуристу”!
Віті ми і юри ми —
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина…

Так на початках 80-х писав у Львові тільки Віктор Неборак. Ми познайомилися з ним в університеті, де тоді навчалися. Я і Василь Левицький – на журналістиці, Віктор – на філології. Це сталося, мабуть, на засіданні «Франкової кузні». Література була для нас справжнім наркотиком. І ми споживали і намагалися самі продукувати його для себе та інших. Попервах серед тих інших були ми самі і дівчата, яким ми читали вірші на любовних побаченнях. Потім коло стало ширшим – аж до редакторів журналів, видавництв та великих аудиторій слухачів.
Ми вчилися один в одного. Раділи кожній вдалій поетичній чи прозовій метафорі, кому б вона не належала. А головне – привчалися тяжко працювати над словом. «Халява» у нас не проходила. Вона вибраковувалася м’якими, але рішучими зауваженнями. Не пригадую, щоб мене мучили образи за критику від друзів. Бо я їм довіряв навіть більше, ніж сам собі.
Ми тоді добряче пиячили. І дуже часто з місцевими письменниками, тобто членами Спілки. Бо це теж було для нас уроками. Поезії ми вчились у графоманів – зокрема, тому, як не треба писати. Графомани – чудові вчителі. Правда, багато із них люблять добряче хильнути за чужий кошт.
Але найчастіше ми гульбанили з братами Саєнками – Андрієм та Юрком. Свої дні народження відзначали у парку на Погулянці, – мали по пляшці вина на душу, вогнище, поезію і гітару.
Неборак від початків був особливим поетом. Його поетичні ритми вибудовували перестуки коліс львівських трамваїв, шум дощової води у ринвах, невидимі сигнали із львівської телевежі. Він був ліриком-урбаністом, чи не першим на той час в Україні. І тому попервах йому велося нелегко в літературних справах.
Але у Вікторові була (і сподіваюся є й досі) якась лагідна сила, що швидко ламає усі перепони. По-суті, Неборак, юнак з борідкою і з першими залисинами, своїми віршами не знайшов, а радше створив свого читача, і набагато років прив’язав його увагу до своєї творчості.
Пригадую, що після «універу» Неборака відрядили працювати вчителем на Донбас. Там він пережив культурний шок. У Львові чи Києві і в радянські часи було українське мистецьке, літературне середовище. Натомість на Донбасі він потрапив зросійщений, безнаціональний людський гумус, який продукував рабів для місцевих шахт, а ще – алкоголіків і наркоманів. Неборак викладав там українську мову. Уявляєте? Він повернувся до Львова шокований донецькою дійсністю. І його антиросійські монологи наганяли на мене страх, що їх почують сексоти, які завжди крутилися поруч. Урешті-решт КДБ таки вирішило взятися за нас. Але запізно. Бо якраз почалася горбачовська перебудова.
Мені подобалося гуляти з Небораком по Академічній та інших вулицях Львова. Він багато читав і мав чудовий хист до оповідок. Він міг говорити годинами. І саме під його впливом я знаходив і читав багато книг, про які він згадував. От хоч би філософські повісті Вольтера. Правда, згодом я виміняв їх у Неборака на роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», якого у мене тоді ще не було. І це був чудовий обмін.
Життя з часом розвело нас – кожного у свій кут. Василь Левицький загинув. Неборак кілька років навчався і працював у Києві. Ми бачилися усе рідше. І все менше спілкувалися. Востаннє «велика» розмова відбулася за пляшкою шампанського десь на пагорбі у районі Порохової вежі. Ми говорили тоді про Бога. Віктор нагадував мені новонаверненого християнина, який почав оцінювати усе і усіх мірками із Євангелія…
Я згадую ті роки, як найкращі у своєму життя. Бо так воно і було.
Але мемуарів писати не буду. Щоб часом не осквернити роки нашої юності краплею вигадки. А ще тому – що ми продовжуємо жити.
Василь Терещук

Прокрутити вгору