Закон про мобілізацію створений тими, хто ховається від армії

Боєць ЗСУ

Новий закон про мобілізацію ухвалено. Але чому українські чоловіки не хочуть мобілізовуватися в ЗСУ? Може тому, що суспільство немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми.

Про це у своєму блозі на фейсбуці пише журналіст Павло Казарін.

Мені здається, що піти до армії навесні 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го.
Два роки тому ми не думали про майбутнє. Воно не відчувалося – зате було суцільне тут і зараз. Останніх було так багато, що армія зросла втричі без особливих зусиль. І на цьому трималася наступні два роки.

Але добровольці – це завжди вичерпний ресурс. У той момент, коли він стоншується, держава повинна переходити від політики відкритих дверей до політики “батога та пряника”. Тому нинішній закон про мобілізацію мав стати “законом про відповідальність” – для тих, хто заднім числом хоче переписати соціальний контракт із державою, викресливши звідти пункт про захист країни.

А заразом закон мав стати тестом на здатність політиків ухвалювати непопулярні рішення. Результат на столі.

Приблизно половина українців вважають цей рівень мобілізації “занадто високим” або “оптимальним”. Лише кожен третій вважає його “недостатнім”. За ідеєю в умовах війни закон про мобілізацію мав іти рейками “державної необхідності” і не залежати від суспільних настроїв. Але натомість політики відправили його рейками “політичної доцільності”.

У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи – прибрали чи пом’якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних – обмежили. У минулому наявність політичної волі дозволяла проводити через парламент навіть найменш популярні закони – на кшталт ринку землі чи медканабісу. Очевидно, цього разу політичної волі не було.

І немає нічого дивного, що із закону прибрали пункт про демобілізацію. Щоб повернути додому тих, хто на початку війни стояв у чергах до ТЦК, потрібно, щоб аналогічні черги стояли туди і сьогодні. А нинішня редакція закону цього не гарантує.
Невоююча частина суспільства завмерла у дивовижному шпагаті, коли гасло “ні капітуляції” доповнюється вимогою “ні мобілізації”.

Два роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. Але оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.

Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам. Четверті запевняють, що народжені тримати “економічний фронт”, якого, як відомо, не існує.

В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Всі ці вимоги – різновид благання.

Насправді ж будь-які спроби звинуватити систему – не більше ніж психологічний прийом.

В результаті народжується дивне дводумство, коли ЗСУ мають найбільшу довіру в країні, а територіальні центри комплектування – чи не найменшу. Хоча ТЦК є структурою ЗСУ, складаються з тих же військових і покликані бути лише вхідними дверима в армію…

Ще одна з проблем мобілізації в тому, що суспільство не має успішної рольової моделі військового.

Образ військовослужбовця для людей – це втомлена людина у пікселі, яка їде з вокзалу чи на вокзал. Образ солдата – це людина у фейсбуці, яка збирає гроші на свій підрозділ або пише некролог на загиблого товариша. Образ ветерана – це людина на протезі, яку списали з армії за інвалідністю.

Суспільство не має позитивних рольових моделей комбатанта. Немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми. Люди не бачать тих, хто міг би повернутися до рідного міста і гордо розповідати про власний бойовий досвід та досвід своїх побратимів. Єдиний доступний тилу опис військової біографії зводиться до фраз “пішов і загинув”, “пішов і повернувся без ноги”, “пішов і тепер безстроково воює”.

У такій ситуації досить складно очікувати, що мобілізація на третій рік повномасштабної війни закриватиме потреби фронту.

Доки людям дано у відчуттях лише неуспішні рольові моделі патріотизму – вони будуть у коментарях “молитися” і “пишатися”. І одночасно продовжать залишати гнівні смайлики під будь-якими новинами про те, що армії потрібне поповнення.
Якщо держава не створює систему пряників для тих, хто її захищає – це вбиває мотивацію тих, хто готовий надягнути піксель. Якщо держава не створює систему “батогів” для тих, хто сподівається від армії “пропетляти” – це вбиває мотивацію тих, хто вже встиг вбратися в піксель.

А тому мені й здається, що піти до армії 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го. Два роки тому черги в ТЦК дарували відчуття ліктя, шок від вторгнення вимагав дій, а термін “ухилянт” навіть не встигли вигадати. Ті ж, хто йде в армію сьогодні, пливуть проти течії, почуваються самітниками і є винятком із загального правила.

Іронія в тому, що якщо ми програємо війну – до армії підуть усі. Просто це буде окупаційна армія.

Прокрутити вгору