Днями ведуча CNN Крістіан Аманпур запитала мене в прямому ефірі, як це — бути під санкціями з боку Росії
Я не знав, що потрапив до ще одного списку санкцій. Я знав, що проти мене ввели санкції, але під час інтерв’ю не знав, що це сталося вдруге. Я ніяк не відреагував, коли мене покарали вперше, бо визнав усе це нудним та сумним.
Ці другі санкції дещо відрізняються, бо здаються відповіддю на мій відкритий курс історії України. Він був моєю основною діяльністю за останні кілька місяців і моїм проєктом із найбільшою залученістю громадськості — він збирав мільйони переглядів. Відповідно подвійне санкціонування, яке в іншому випадку не заслуговувало б на увагу, є невеликим нагадуванням про те, як влада Москви і Санкт-Петербурга ставилася до української культури протягом останньої чверті тисячоліття. Україна має свою історію, проте її замовчували. Хочу висловити солідарність із тими українцями, які йшли на ризик і не мовчали.
Це ніби хтось намагається втопити мільйони, а я сиджу в безпеці на березі і відчуваю лише бризки солоної води у себе на щоці. Це дає мені право лише вказати на море, на справжній злочин. Путін оголосив про це вторгнення, керуючись тим, що української нації не існує, а план полягає в тому, щоб фізично знищити українську еліту. Український опір зробив цю мету недосяжною, але намір залишається, про що щодня заявляє російське державне телебачення. Тим часом українські письменники, художники та журналісти підняли свій голос. (Щоб підтримати українців, які активно займалися культурою під час цієї війни, я допоміг створити програму під назвою «Документуючи Україну»).
Поки я благополучно викладаю в Єлі, українські історики б’ються на передовій. Люди, які репрезентують українську культуру, ризикують, намагаючись її захистити. З українського боку участь у війні має загальний характер: і це означає, що українська культура зазнає особистих втрат. У боях загинули десятки українських журналістів. Історики, художники, спортсмени, танцюристи, музиканти та інші ризикують, бо знають, що вони мають що захищати. З російського боку все набагато менш чітко. Російські діячі культури закликають підтримати війну проти ЗМІ, але ніхто з прихильників війни насправді не хоче воювати. На початку війни російські діячі масово протестували. Як вони, мабуть, зрозуміли, місія російської «цивілізації, як її визначає Путін» суто негативна, зводиться до знищення чогось іншого.
Українці гостро усвідомлюють, що спроба знищити їхню культуру має поколінний характер. Найтрагічнішим прикладом є «розстріляне відродження», вбивство українських письменників в умовах радянського терору в 1930-ті роки. Як і голод того ж десятиліття, ця подія залишилася глибоко у народній пам’яті українців. Якось, коли я був одягнений у вишиванку, українську вишиванку, одна українка сказала мені: «Ви — гарний. Як наші письменники у 1920-ті роки». Пауза. «Поки їх усіх не розстріляли».
Культура задихається, коли їй не вистачає місць для самовираження, таких як газети, видавництва, бібліотеки та школи. У Російській імперії у другій половині ХІХ століття публічне використання української мови було суворо обмежене. У горезвісному імперському циркулярі 1860-х рр. проголошувалося, що українська мова «не існувала, не існує і не може існувати» — дивна позиція, бо якби її не існувало і не могло існувати, то не було б причини її забороняти. Оксюморон відображає сьогоднішнє відчуття Путіна: української культури немає; те, що здається українським, насправді є російським, а якщо українцям це незрозуміло, то треба застосовувати насильство.
Коли Путін був молодою людиною, у пізньому Радянському Союзі, радянська політика стосовно української культури зводилася до адміністративного обезголовлення. На відміну від сталіністів 1930-х, радянські лідери 1970-х не вдавалися до масового терору. На відміну від сьогоднішнього Путіна, вони не заперечували існування України. Тоді радянський підхід полягав у тому, щоб звести українську мову до своєрідного народного фольклору. Українські підручники друкувалися дедалі меншими тиражами і дедалі менше використовувалися у школах. Учні, які закінчили середню школу, могли складати університетські іспити українською мовою, але в цьому випадку їх не приймали до вишів. Російська мала стати спільною мовою Радянської держави, і тому будь-хто, хто мав бажання, міг використовувати її як свою першу мову і використовувати її публічно. Українців, які відкрито чинили опір цій ідеї, відправляли до ГУЛАГу чи до психіатричних в’язниць.
Ідея полягала в тому, що «ненормально» приділяти багато уваги чомусь, крім особистої зручності та технічної ефективності, що видно в сьогоднішньому офіційному ставленні Росії до України. Російська медійна еліта представляє культуру як якийсь вакуум: жодних фактів, жодних цінностей, лише гра влади та грошей, у якій розум вважається лише інструментом маніпуляції, а той, хто цього не усвідомлює, зовсім не розумний. Як тільки російську культуру було визначено як постмодерністське саморуйнування, існування української культури стало ще більш тривожним. Річ не тільки в тому, що Україна була іншою: вона служила нагадуванням про те, що культура може бути чимось більшим, ніж пірует самозбереження. Коли російські пропагандисти називають Росію «нормальною», а Україну «ненормальною», це те, що вони мають на увазі.
Ось, до речі, чому росіянам у ЗМІ важко пояснити український спротив. У них відсутнє уявлення про людей із самосвідомістю. Вони вважають себе розумними переможцями, а російський народ — керованими дурнями. Вони не можуть уявити захист моралі своєї нації своїми фізичними тілами, тому не можуть приписати таку мотивацію й українцям. Тому сили українського опору російські політики та пропагандисти шукають десь за межами України та й взагалі за межами реальності: у змовах нацистів, євреїв, геїв та сатаністів. У цих фантазіях нікому ніколи не доводиться запитувати, чим є чи чим може бути Росія, що може бути російською культурою, оскільки вона визначається як протиставлення примарі.
Отже, ми можемо зрозуміти різні загадкові атрибути, які Путін та його пропагандисти приписують українцям. Може здатися дивним називати українців і слугами нацистів, і частиною єврейської міжнародної змови; в обох випадках мається на увазі щось на зразок «не росіяни» або «наш обраний ворог». Своїм надприродним поєднанням фашизму і легковажності офіційна Росія виснажує та збіднює як світські, так і релігійні поняття, які інакше могли б служити моральними орієнтирами. Коли «нацист» означає просто «наш обраний ворог», це взагалі нічого не означає. Або навіть менше, ніж нічого. Ідея про те, що політика починається з довільного вибору ворога, якраз і є нацистською ідеєю (за Карлом Шміттом).
Офіційна Москва давно перестала навіть вдавати, що війна в Україні якось пов’язана з НАТО. Навіть нацистський образ в останні тижні поступився місцем ідеї війни проти сатани та його пекельних слуг. Це ще базове, якщо можливо, визначення світу в термінах «ми-і-вони». Він є сучасною російською формою християнського фашизму. Українського президента-єврея називають «маленьким дияволом», частиною більшої сатанинської змови. Це не лише стверджує фашистські рамки та заперечує власну людяність та свободу дій Володимира Зеленського, але також зображує росіян як безневинних жертв, яким судилося зберігати божественне провидіння. Якщо вони сатаністи, то ми, що б ми не робили, хоч би скільки тортурних камер використовували, скільки масових могил не копали, маємо бути на боці святості та абсолютного добра. Про це день у день говорить мільйонам своїх глядачів головний пропагандист Москви Володимир Соловйов.
Але бути антиукраїнцями недостатньо для того, щоб визначити Росію. У політиці «ми-і-вони» насправді немає «нас». Прославляючи «нас» як протилежність «їх», російський фашизм ухиляється від питання, хто такі «ми» насправді. І згуртовуючи нас для повного знищення «їх», російський фашизм розбещує і стирає основні поняття, на яких може будуватися культура.
Головним досягненням Росії у цій війні стало викрадення сотень тисяч українських жінок та дітей та їх розміщення по території Російської Федерації з явною метою отримати більше росіян у майбутньому. У цьому акті геноциду культура зводиться до біології, насильницького фізичного контролю над матками та немовлятами. Але що це означає бути росіянином і чому це привабливо? Здається, ніхто не знає: хіба що, знову ж таки, у негативному розумінні: у Росії надто багато небілих. Невипадково саме корінні народи, які населяють Російську Федерацію, вирушають воювати і вмирати в Україні.
Того дня, коли я потрапив під санкції вдруге, переді мною постали образи українців у Херсоні, які вітали український спецназ як визволителів. Декілька українських солдатів попрямували до міста, загалом для розвідки, щоб переконатися, що дорога після відходу росіян — безпечна; але шлях їм перегородили юрби українців, які хотіли їх обійняти і подарувати їм квіти. А ще танцювати та співати. Мені нагадали, що український національний гімн про майбутнє, а не минуле: доля ще посміхнеться нам, якщо ми продовжимо боротися. Інша пісня, яку я чув, про червону калину (мені ця назва приємніша ніж «red viburnum»), теж про майбутнє: про те, як, діючи разом, можна вижити горе і повернути свободу.
Російська культура була значно поширеніша і популярніша в Україні до першого вторгнення у 2014 році та нинішньої повномасштабної війни на знищення. Після війни в українців змінилися мовні уподобання, а видатні письменники стали писати українською замість російської. Ніщо так не зруйнувало те, що Путін називає «русским миром», як його війна. «Русский мир» зараз відступає, а відступаючи, грабує та спалює все за собою.
Коли росіяни залишали Херсон, вони вкрали предмети культури. Українські бібліотеки, видавництва та архіви розкрадалися чи знищувалися протягом усієї війни. З музею в Мелітополі було вкрадено стародавні вироби зі скіфського золота. Росіяни пограбували близько сорока українських музеїв, зокрема Херсонський художній музей. Крім радісних подій, що розгортаються у Херсоні, українські журналісти знайшли час, щоб розповісти і про файли з обласних архівів, які росіяни викрали з Херсона та забрали з собою до Росії.
Ця, здавалося б, незначна історія торкнулася мене. Україна — гарне місце для історичних досліджень. Історію СРСР уже десятки років пишуть із Києва, а не з Москви, бо умови для роботи тут набагато кращі. Оскільки я під санкціями в Росії, ці файли тепер недоступні для мене. Набагато важливішим є те, що тепер вони поза досяжністю й українських істориків. Це втрата і це злочин.
У глибинному сенсі ці документи, незважаючи на те, що вони ними фізично володіють, недоступні й для росіян. Будь-хто може вбивати, руйнувати та грабувати. Але навіщо? Російським школярам і зараз пропонують шкільні підручники, у яких відсутні слова «Україна» та «Київ». Що цим досягається? Як же діти можуть щось зрозуміти про минуле і про себе, якщо вони не мають уявлення ні про зовнішній світ, ні навіть про найближчого сусіда? За підсумками чистого заперечення неспроможна підтримуватися жодна культура Росії.
Санкції проти мене за те, що я викладаю, не сповільнять поширення знань про історію України. Принаймні це, швидше за все, прискорить процес. Я стою на краю української культури, навчаюсь в українців, навчаю того, що вмію. Спроба втопити жахлива та жорстока, але вона не вдалася. День за днем українська культура все більше проявляє себе, а російська культура йде. Чим швидше і рішучіше Росія програє цю війну, тим краще буде для російського майбутнього.
Тімоті Снайдер, американський історик, професор Єльського університету, спеціаліст з історії Східної Європи
Вперше надруковано на snyder.substack.com