У с. Валя Кузьміна Чернівецької області на похороні бойового медика Сергія Зав’ялова піп з УПЦ МП (РПЦ в Україні) не пустив до храму військового капелана ПЦУ Романа Грищука.
Про це о. Роман розповів на своїй сторінці в Facebook.
За його словами, в селі храм московського патріархату, але віддати честь Героєві й помолитися за його упокій обов’язок кожного християнина і українця.
“Прийшов сам, щоб не було думок, що я щось тут буду захоплювати (бо мною московські попи лякають парафіян по румуномовних селах, що я прийду, захоплю храм і всіх заставлю молитися українською ). Віддав шану спочилому, приніс співчуття родині, сказав прощальне слово. Все як звично”, – розповів капелан.
Уже перед храмом до нього підійшов місцевий священик УПЦ МП, який в наказовому тоні заборонив капеланові заходити до храму.
“Після цього він ще «побожно» прочитав Євангеліє, а у мені все кипіло: як так можна! Я навпаки на похоронах кличу усіх присутніх навіть із інших конфесій заходити до храму, а тут таке!?! Було велике бажання сказати все, що думаю. Але ж похорон, Герой, засмучена родина!
До храму я, звичайно, все-таки зайшов! Поцілував ікони, поклонився перед Голгофою: «Бачиш, Христе! Тебе гонили і мене звідси женуть! Піду я!» Попрощався із воїном, його родиною, перепросив, як щось не так. Хоча родина запевняла, що усе добре і просила, щоб я залишався”, – поділився капелан ПЦУ.
“Дякую родині, що провела мене через усе подвір’я, вибачалася за настоятеля, подала поману! Дякую чоловікові, не знаю імені, який був свідком цього, і сказав: «Як наганяє? Він таки дограється, що ми самі його звідси винесем!»
Міг я, звичайно, включити черговий раз методи Івана Хрестителя, але трошки уже «морально замучився»! Не скільки від наглості і свинства московських попів, скільки від мовчазної згоди на це і кріпацького плазування наших буковинців перед цією сволотою! Навіщо мені розказувати про свободу тим, хто не прагне свободи, хто не знає, що з нею робити?..
Не цього разу, не цього разу…
І знаєте, що я собі тоді згадав? Згадав воїна Тимофія, що отримав автоматну чергу у груди за «Слава Україні!». Мені здається, що напевно так краще, йому уже легше!
Краще, ніж на цей же клич у відповідь чути зрадницьку тишину від прихованих ворогів, що лише чекають нагоди ударити у спину і кріпацьку байдужість свого народу, якому в більшості поки-що «нема різниці”, – не без гіркоти закінчує свій допис капелан.