Знайома їхала за кордон, маючи в течці з документами кілька “дипломів”, які повинні були б засвідчувати, що вона навчалася фінансам щонайменше у двох академіях. Але в умовних Штатах чи Канаді ті її дипломи викинули у кошик зі сміттям і сказали, що в неї насправді немає вищої освіти. Бо вона закінчила лише якісь курси. Папірці, видані липовими “академіями”, – це як фальшиві гривні. За них на ринку праці нічого не придбаєш. Хіба торбу сорому.
Однак ця обставина аж ніяк не зупиняє десятки а може й сотні підприємливих українців. І вони продовжують називати свої самопальні навчальні класи (діючі, здебільшого, онлайн), академіями.
Якась юна панночка почала роздавати уроки англійської через Інстаграм. Як вона назвала свій бізнес? Правильно! Академією англійської мови.
Інша група заснувала академію письменства, обіцяючи навчити вас писати романи.
А ще вас запрошують в академії, де розтлумачать, буцім, як створювати статті (ще й наукові!), навчать танцювати, співати чи допоможуть опанувати йогу або якісь окультні мистецтва, включно з тантричним масажем…
Та найцікавіше, що тисячі українців охоче клюють на цю приманку, платять гроші, щоб навчатися в “академіків”, які самі не мають наукових звань. А тим часом навіть Вікіпедія зазначає, що “представники академічної спільноти зазвичай мають вищий науковий ступінь (кандидат наук або доктор філософії, доктор наук), а ті з них, хто займається викладацькою діяльністю, ще й вчене звання (доцент, професор).
Я не апелюю до совісті засновників липових “академій”. Вони ж просто заробляють гроші, і, буцім не порушують закон. У них не вимагають посвідок про акредитацію від Міносвіти.
Натомість у мене є питання до тих, хто ухвалює закони і визначає правила ведення бізнесу. Чому в Україні досі так відверто і масово дискредитується академічний рух?
Василь Терещук