На вулицю нас, дітей, не випускали, щоб ми не обморозили часом собі носи і руки. Тому я вряди-годи визирав у вікно з подвійними рамами. А за ним вітер бавився снігом, замітаючи дорогу і стежки. Потім звідкись прилетіло кілька куріпок і камінням впали у замети на нашому городі. Я так і не побачив, щоб вони вибрались зі снігу.
Раптом на подвір’я з вулиці увірвався розпалений кінь, запряжений у сани, і зупинився біля дверей у сіни.
А ще за мить до хати прибіг чоловік у кожуху і з батогом в руці.-Дарко, – заволав він. – Моя Мотря родить! Дитина вже у подолі! Допоможи, бо ж до больниці (лікарні -ред.) не довезу…
Баба Дарка разом із ним кинулася на вулицю. Повернулися вони до хати із жінкою на руках, закутаною в теплу хустку, теж в кожуху. Її поклали просто на підлозі в дальній кімнаті, прогнавши нас звідти, як зграю горобців.
Бабця повернулася, швидко поставила гріти на плиту воду у чавуні і знову побігла до породіллі. А та кричала так, що ми перелякано сиділи на ліжку і лише слухали. Її чоловік погнав коня далі, мабуть, до сільради. Бо лише там був телефон, щоб подзвонити у лікарню і викликати «швидку» із Ратного.
Крики жінки у сусідній кімнаті припинилися, натомість ми почули дитячий плач. Пригадую, цей плач так вразив мене, що я не знаходив собі місця. Звідки там взялася дитина? Ми ж бачили, що до кімнати заносили лише жінку!
Згодом звідти вийшла весела баба Дарка і покликала нас подивитися на породіллю. Та ще бліда напівлежала у ліжку, серед подушок, накрита периною, і усміхалася. На руках, у згортку білого домашнього полотна вона тримала маленьку дитину, із червоним і трішки зморщеним личком. Маля мирно спало.
Баба Дарка щось казала нам, але ми її не слухали, бо не могли збагнути таємницю з’яви іще однієї дитини в нашому домі.
Через годину-дві крізь сніги до нашої хати таки пробилася «швидка». Фельдшер у білому халаті, накинутому на пальто, розпеленав дитину і скривився. Її пупок наша бабця перев’язала тим, що мала під рукою, – шматком звичайної мотузки. Фельдшер зірвав її пінцетом і наклав нову пов’язку – з бинта.
А потім породіллю і її дитинча таки забрали у Ратне, до лікарні.
У нашій хаті знову запанував спокій. У грубці гуготіло полум’я, а на вулиці курило снігом.
Я визирнув у вікно. На місці, де впали у сніг куріпки, вже виріс високий замет.
Василь ТЕРЕЩУК