Уривки із щоденника Романа Іваничука

Роман Іваничук з дочкою
Фото із архіву Наталії Іваничук

“Завтра, 27 травня, Татові (Романові Іваничукові- ред) виповнилось би 89, – пише у Фейсбуці перекладач Наталія Іваничук. – Є в Романа Іваничука книжка “Присутність відсутніх”. Присутність відсутніх залежить лише від нас, живих…
Ці спомини сорокарічного Романа Іваничука не мали б бути опубліковані, але вони адресуються мені, тож я, багато поскорочувавши суперечливого, надто гострого, категоричного й інтимного, наважуюся опублікувати їх, бо в них щира душа людини й письменника. Друковані мемуари – це книжка, а книжка завжди прибрана в літературні шати. Тут же голос із серця…”

…З доброго благословення Нанашки (Ірина Вільде – ред) я пішов у літературу. Малесенька збірка новел «Прут несе кригу» просто вибухнула 1958 року. На неї я мав близько двадцяти рецензій у нас і за кордоном. Тоді ще ніхто не чув про Гуцала й Вінграновського, і як мені було прикро і який я був обурений у душі, коли «гастролюючи» з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем у Львові 1962 року, знаменитий Вінграновський запитав мене: «А ви також пишете?» Я не хочу принизити великого поета, але один випадок багатьма роками пізніше дав мені зрозуміти, що Микола міг задати таке питання не лише мені. Якось зовсім недавно я ночував у нього в Києві, на Русанівці, ми добре випили, а вранці я не міг його ніяк добудитися, Я його щипав, кричав, співав, а врешті задекламував вірша:

Благаю Бога, щоб світало…
Мов волі світу сонця жду.
Цвіркун замовкне, зорю б’ють…
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня завжди б’ють.
Микола прокинувся. Справжній поет прокинувся від справжньої поезії. Він прошепотів: «Що за божественність… Хто це написав? Покажи мені цього поета!» Аж тоді я пробачив йому образу, якої він завдав мені в 1962 році.
Роком пізніше Євген Гуцало, працівник «Літературної України», повернув мені якусь мою новелу і прокартавив у вічі: «Ви сентиментальний, як Основ’яненко», Я вирішив йому відімстити, відімстити чорно. Моє марнославство було настільки уязвлене, що я поклявся перевершити їх усіх. Напевно, не тільки це, але й це великою мірою було причиною мого різкого літературного повороту в «Спразі», який привів мене до «Мальв» і «Калнишевського».

Я почувався несамовито гордо на товариському банкеті, який влаштував після виходу «Мальв» у Києві. Вінграновський театрально обіймав мене і клявся, що не помре, доки не поставить фільм за цією; Гуцало закохано й мовчки поглядав на мене з-під окулярів, і я не втримався, щоб не спитати: «А ви також щось пишете, хлопці?»
Після «Пруту» я гарячково взявся клепати другу книжку – «Не рубайте ясенів». І сталося те, що мусило статися після кожного запаморочення. Рецензії, зрештою, були непогані, але книжки не розійшлися, а потім я з соромом скуповував їх, уцінених. Читач не горобець, половою його не здуриш. До речі, це була єдина моя книжка, яка не розійшлася. За «Мальвами» я сам стояв у черзі й коли попросив десять примірників, то в книгарні здійнявся такий крик, що я мусив признатися до свого авторства. «Мальви» продавалися навіть на чорному ринку, разом з «Собором» – по десять карбованців за примірник.

Невдача з «Ясенами» була першим моїм уроком. Другим уроком була трилогія «Край битого шляху». Ні, я не соромлюся цієї книжки. Я віддав їй багато років життя, багато праці, розуму й серця. Я з любов’ю показав характери селян та інтелігентів, я плакав над моєю Оленкою і закоханий був у неіснуючу Юлю. В образі Антона Кривди хотів показати шлях свого ровесника. Але переконався в одному: письменник не має права писати півправду. Письменник, який хоче бути письменником. Художня література – це правдивий образ. Образ насущних проблем, а матеріал бери для них хоч біблійний; образ почуттів, думок, краси й подлості твоїх сучасників. А хто бреше трохи, той бреше багато. І колись нащадки наші з нинішньої гори книг відберуть для себе лише чисте золото правди.

Мене зваблювала кар’єра й добробут. О, як би я нині жив! Я б не чекав у почекальнях міськради, випрошуючи собі квартиру, я б не відраховував копійки своїй дружині. Що мені лиш не пропонували…
Я написав «Спрагу» і пірнув у неї, як у прірву. Прототипи з університету впізнавали себе, піднялося виття, але справа була не в прототипах: я відмовився писати півправду. Відтоді й донині – а я вже й звик – з трибун мене лише лають.

Один письменник і чиновник, зовсім непогана людина, недавно пожартував до мене: «Ну, їй же богу, як ти кудись виїдеш або вмреш, буде дуже скучно на цих наших зборах».

Усі ми вміли жартувати й веселитися навіть тоді, коли було не до сміху. У моїй хаті не раз до ранку казилися Кудлик. Яворівський, Герасимчук, Богдан Стельмах, Богдан Антків, інженер Андрій Канюга. Мене весь час називали «Старим», та ось одного разу я став «Папою».

Фото Романа Кудлика
Поет Роман Кудлик

У сімдесятому році весною мене послали делегатом на з’їзд карельських письменників у Петрозаводськ. В аеропорт прийшли мене провести ці ж Яворівський, Кудлик. Герасимчук, Стельмах. Я стояв по той бік перегородки, ще розмовляв з хлопцями; «амурчик» Яворівський прицілився до гурту дівчат і почав розпускати перед ними павиний хвіст. «Будьте добрими, дівчатка, до нашого колеги в дорозі». «Колега? – пирснула якась красуня. – А разве он не отец ваш?» «Так-так, дитино, батько, – зітхнув я і обернувся до хлопців. – Отже, слухайте, сини мої, – почав я патетично. – Я від’їжджаю надовго. Шануйте маму! Ти, – звернувся до Герасимчука, – добрий син, за тебе я спокійний. Ти, – до Яворівського, – баламут, не зганьби мого доброго імені. Богдане, – сказав я Стельмахові, – красеню мій, не дай себе обплутати облудним молодицям. Та всі ви знаєте, що найбільше з усіх вас я люблю отого, – показав на Кудлика. – Та непутящий він якийсь. Бережіть його!» Кудлик, теж увійшовши в роль, довго дивився на мене з-під окулярів люблячими очима і враз, простягнувши руки, у сльозах залементував на весь майдан: «Па-па-а-а!!!» Одна стара жінка схлипнула, дівчата опустили голови і пропустили першим до літака. Так я став Папою, Яворівський – Баламутом, Стельмах – Красавчиком, Кудлик – Непутьовим.

… Якась тривожна зима в кінці цього високосного 1972 року. Морозна, яснонебесна, безсніжна, вся в інію. Знову вимерзне озимина. З мого вікна видно Стрийський парк – весь у кетягах паморозі, прекрасний, але ж знову мені здається, що природа ілюзорним святковим одягом хоче приховати від людського ока свою трагедію. І все-таки прекрасна навіть ця ілюзія. Колись у дитинстві в такі дні я вибігав зі сходом сонця в сад і плакав від надміру почуттів, викликаних урочистою красою богатирського інію. Хвилювався і нині. Я щасливий, що не втратив здатності боляче відчувати прекрасне.

За що маю взятися у наступному році? На новелу я чекаю іноді й роками, і приходить вона до мене несподівано, як солодка пригода. Чекати на новелу – це означає не робити нічого. Пережовувати сільські сюжети не маю сили й охоти. Якщо й буду це робити, то лише задля грошей. Міста не знаю, хоча й прожив у ньому більшу частину свого життя. Я знайшов себе в жанрі історичного роману, спробував вивести цей жанр з ілюстративності в концептуальність. Ільницький називає мою працю експериментом, зазначаючи, – експериментом цікавим. Я ж думаю, що єдиний вихід для жанру історичного роману – це стати Біблією сучасних проблем. А, втім, це не нове. До цього вдавалися ще веймарські класицисти, і Котляревський, і Прус, і Сенкевич. А в нас цей жанр взяли для белетризації історичних фактів. Навіть такий могутній романіст, як Скляренко.

Наш Григорій Нудьга якось дав мені програму – ще п’ять історичних романів з проблемою «меча й мислі» у всіх гранях нашої історії. Я маю сили це зробити. Та гасне мій ентузіазм від безперспективності публікування. Це страшно – писати лише для себе. Та коли подумаєш, що після того, як роман «Мальви» прочитав увесь український світ на всіх континентах, а люди залишилися такими самими, то приходиш до висновку, що можна писати й для себе самого, щоб позбутися самого себе, відчужити себе на папір. І ще один стимул підганяє до роботи. Адже прийде час відпруження, і з високих трибун знову заговорять про перегини сімдесятих, і знову завирує літературне життя, а я, можливо, тоді не зможу писати. Треба використати час, якого мені вже й не так багато відпущено. Творчість старого Гжицького – велике застереження для мене: я на кожному його новому творі бачу, як людина в похилому віці стає творчим імпотентом. Це ж і мене не мине. Аби тільки міг я зупинитися колись і не смішив себе перед молодими й не псував собі самому свого колишнього доброго літературного імені.

Вільде зуміла це зробити. Вона пише тепер мало, але добре. Взагалі, дивна людина, ота Нанашка. Вона може судитися зі своїм колишнім чоловіком за дачу, за туалет, за передній міст машини, вона може зводити й розводити з жінками своїх скомплікованих синів, у побуті з неї аж пре міщанство, і не звичайне, а оте ботокудівське, коломийське, а в творчості вона – мислитель. Коли відійде, довго на її місці зіятиме порожнеча. Ми те відчуємо. А поки що посмішкуємося з її манер, екстравагантності, одягу й неохайності. Я люблю і поважаю її, як свою Коломию: щиро, але з великими застереженнями.
Кудлик міг би бути одним з найкращих поетів України. Він і є ним, лише того ніхто не знає. Його зовсім не хочуть друкувати, і, здається, через те він так мало пише. Але те, що в нього є, це справжні перлини поетичної думки. «Повертаймося до свічок», «Зима», «Я умру»… Він твердить, що для поета досить одного доброго циклу, а для прозаїка – однієї повісті. Можливо, це й так – для самих письменників, але ж читач щодня потребує доброї поживи Коли кінь не має вівса, він мусить їсти прісну січку, і не в тому біда, що набиває він собі кордюки на язиці і паршивіє, а в тому, що парену полову приймає за добірне зерно.

… Цієї миті я роззирнувся по хаті і, може, вперше побачив свою надто скромну обстановку. Чи ж я не міг мати в себе того хатнього багатства стільки, скільки б забажав? Куди поділися гроші? А ось куди: волочився по світу. Софія, Гавана, Варшава, Прага, Стамбул, Афіни, Рим, Алжир, Касабланка, Дакар, Фрітаун, С’єрра Леоне, Владивосток, Камчатка, Карське море, Кавказ… Боже мій! Я ж волоцюга! Але ви, діти, якщо колись вам дозволять фінанси, найперше поволочіться трохи світом, а потім уже дбайте про персидські килими.

З письменниками не можна дружити. Їх пригощають, захоплюються, відкриваються перед ними, а вони, помимо своєї волі, те все фіксують, а потім використовують, як матеріал. Я уявляю, що зробили б зі мною мої прототипи, якби прийшли всі разом за сатисфакцією. А, втім, не один упізнав себе і в «Спразі», і в новелах, і я пережив не одну прикру хвилину. Герой моєї першої новели доктор Бровко, якого я спершу послав у божевільню, а потім умертвив, у 1957 році ще вчителював у Яремчі. Я ж думав, що він помер з голоду під час війни. Казали мені очевидці, що він плакав, коли прочитав новелу, бо впізнав своє життя, але гірко йому було, що я його живим поховав. Я не мав мужності приїхати до нього. Доцент Пачовський – Лісовський зі «Спраги» – перестав зі мною вітатися. Павличко – Костюк зі «Спраги» – допоміг мені надрукувати цю повість у «Дніпрі». А нині я аж тремчу: що буде, коли надрукують «Соло на банджо», і львівські прототипи впізнають себе в образах Міська Два-пальчики й Паламар-Паламарського?
Люблю приїжджати до київських хлопців. Грицько Тютюнник, Толя Шевченко, Боря Олійник, Євген Гуцало, Микола Вінграновський, Віталій Дончик – які це хлопці! Нам, галичанам, далеко до їхньої щирості й безпосередності. Зрештою, вони так само говорять про нас. Спасибі радянській владі, яка допомогла стерти різницю між східним і західним українцем!

Хмариться надворі. Може, хоч нині, під Новий 1973 Рік випаде сніг, і втішяться ним люди й звірі. До мене прийдуть мої «Сини». А чи прийдуть? Якщо ні, то ми з тобою, моя старенька, сядемо біля ялинки й згадаємо, як шістнадцять років тому ти прийшла до мене в гуртожиток з далекого Трача, прийшла, як на страту, і боязко лягла в моє холодне студентське ліжко. Ти не знала тоді, що віддаєшся на все життя письменникові. Для тебе я був гарний парубок. І це добре, бо я міг би подумати, що ти вийшла за мене з розрахунку. Ти ж, терплячи мене й мою письменницьку долю, могла б не раз каятися. Такого життя, як у нас є, ми самі хотіли, тож вдовольняймося ним. Ми мали всі можливості побудувати його інакше, але не зробили цього, і будьмо горді. Біля нас наївний, як його тато в дитинстві – і ще й тепер – добрий наш «гуманіст» Ярема і думаюча не за своїм віком Наталя.

З новим Роком! Хай він буде хоч трошки кращим, ніж минулий, високосний. Та вже – який буде. Ми добре загартовані і приготувалися до тієї решти нашого життя.
Я не намагався підводити будь-які підсумки. Творче життя попереду. Але вряди-годи кожна людина повинна оглянутися назад.
31.12.1972

Джерело

Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.