Цінувати Львів

Київ, метро

Пригадалися літні ранкові добирання на роботу в Києві на метро. Задушливий перон на Оболоні, хоч на вулиці й було якихось +18. Потім тиснява і спека у вагонах. Похмурі, пласкі обличчя пасажирів…15 хвилин їзди, здавалось, тривали цілу вічність. Щоб якось відволіктись, я читав у думках вірші або ж намагався молитися.

У Києві в такі дні я почувався, як у передбаннику пекла, долучений до тисяч інших його мешканців. Багато із них (принаймні я таких, здебільшого, лише й зустрічав) тут лише працювали, заробляли гроші, сподіваючись повноцінно зажити десь в іншому місці і в невизначеному майбутньому. Але те майбутнє мало властивість віддалятися, як горизонт.

На вихідні їздив додому до Львова. Вагони поїзда були запаковані киянами, які на день-два вискакували кожен зі свого білчиного кола, щоб відхекатися десь на львівській площі Ринок.

Розмовляли вони між собою, здебільшого, на “робочій” мові Києва – кацапській. Але говорили із захопленням і про Львів, і про вишиванки, і про галичан. І я їм майже прощав ту кацапщину.
І це, мабуть, вони таки навчили мене цінувати Львів.

Василь Маркович

Прокрутити вгору