Вона – Сергій Татчин

Сергій Татчин. Поезія

Із серії “Улюблені українські поети”

Сергій Татчин. ПоезіяСергій ТАТЧИН

ВОНА

межа, за якою я тебе чекаю, тремка й крихка,
“як братерство народів, як єдність націй”.
нею іде божий син, а в його руках
фляга і штурмова гвинтівка М16.
він шепоче: отче, хоч я і сам господь,
але смиренно скоряюся перед тобою,
щоб наповнити вщерть мої дух і плоть
виключно любов’ю – тільки любов’ю.

тож пильнуй мене, наглядай і дивися вслід,
коли ітиму долиною смертної тіні.
твої очі холодні, як синій лід,
і нехай в них пітьма, і якісь видіння,
але зглянься на мене, отче, керуй, веди, –
поза всіма торами, бібліями, коранами.
бо виключно за тебе і за таких, як ти,
я ходив у рукопашну і був поранений.

двічі легко. і важко. вже скоро рік,
як приживається в легенях шорсткий осколок.
але вона мене виходила, і я прирік
сам себе, що не забуду її – ні з ким – ніколи.
і де б я не був відтепер – усюди, завжди –
я за неї молитимуся – отак, як зараз:
не посилай ще по неї, отче, постій, зажди, –
хай я нею натішусь і з нею зістарюсь.

нехай на її голос я крізь ніч іду, –
бо все, що я мав і колись ще матиму,
в порівнянні з нею перевершує пустоту,
із кількома атомами.
а тому все, що було до цього – таке пусте.
тож нехай її дорога буде прямою і рівною.
бережи її – від усього – от хоча би за те,
що вона не чекала, але була мені вірною.

ВІРШИСЬКО

коли немислима тривога
нас розділятиме стіною,
не залишай мене одного,
побудь зі мною.
коли – в остачі – біля мене
ніхто лишитися не схоче,
тулись щоночі, а щоденно –
дивись у очі.

ще не пора, пора – невдовзі,
коли у небі над тобою
ти розрізниш, нечутні досі,
кларнет з гобоєм.

і от коли над небокраєм
зійдуть скривавлені перуки,
тоді – й пора! веди до раю
й тримай за руку.

я буду тихим і слухняним,
як ні для кого – до і після,
тверезим трохи, трохи п’яним,
як вірш чи пісня.

в твоєму раєві ворота
завжди закриті – є причина.
і хоч твої колишні проти,
та нам відчинять.

там також Буг – бо ми хотіли,
щоб він усе ділив надвоє.
він навіть чітко навпіл ділить
кларнет з гобоєм.

і ми оселимось над Бугом,
десь у Канаві, де пороги.
й екзистенційна наша туга
попустить трохи.

над Бугом жити-поживати,
тупити в ніч, ділити зорі,
гостей і родичів не звати,
кохатись. сорі.

чекати зранку бога кави,
що ходить вдвох із богом торта.
хотіти сексу і добавки
й мовчати гордо!

Прокрутити вгору