Що сказала Ірина Вільде

Сьогодні день народження класика української літератури Ірини Вільде

Ірина Вільде - фотоДесь на першому курсі Львівського університету Дмитро Герасимчук, львівський письменник, який опікувався мною, підвів мене у Стрийському парку до невисокої, сивої жіночки, оточеної юрбою. «Я тебе познайомлю з Іриною Вільде». Я втратила дар мови, щось залепетала у відповідь, та жінка уже діловито обмацувала мене з ніг до голови, потім зітхнула: «Ще дівча. Дитина. Але буде файною жінкою”. Вона уже на той час повністю втратила зір.

Про неї ходили легенди, її гострого язика боялися як вогню. Її обожнювали. Ми, молоді літератори, чи ті, якими себе такими вважала, ходили за нею назирці, знали, що вона часто в оточенні свого почту обідає в ресторані «Інтурист». Вона про це знала, іноді озиралася і кликала «Наталю!». І потім вимагала: «Ану читай». Я досі пам»ятаю ті рядки (береже пам”ять тому, що їх слухала сама Вільде), які їй лепетала;: «Камінні дерева, камінна тиша, здається камінною стала душа, камінні дерева вітер колише і камінь в серці день залиша…» «Не надрукують, – виносила свій категоричний присуд, – але ти все одно пиши. В скриню, вона колись одімкнеться».

Ми волочилися за нею, а за нами повсякчас якісь сірі чоловічки. Влада її не спускала з поля зору. Звісно, то була слава і гордість Львова. Але яка небезпечна. Її уїдливі фрази про партійних бонзів ширилися містом. Що сказала Вільде – улюблена тема всіх застіль і вечірок. Любовно називали нанашкою – себто хрещеною матір”ю усіх.

Ховав її увесь Львів. На Академічній – море народу. Я стояла в почесному караулі, який організували письменники. І ще пригадую, як раптом тричі підняли і опустили її труну, і над нею вибухнули синьо-червоні прапори, які вже не були, зате українські.. Потім усіх тягали на допити: хто організував? Навіть такий знак пошани був небезпечним. Її дух ніколи не покидав Львова. Навіть сьогодні де-не-де, та й промайне у розмовах «А от Вільде казала…»

Наталя Дзюбенко-Мейс, письменниця

Кілька фактів з життя Ірини Вільде

Іри́на Ві́льде (справжнє ім’я Дарина Дмитрівна Макогон; 5 травня 1907, Чернівці — 30 жовтня 1982, Львів) — українська письменниця. Лауреат Шевченківської премії (1965). Авторка роману “Сестри Річинські”, повісті “Метелики на шпильках” та інших прозових творів. Вона допомогла увійтив літературу багатьом відомим сьогодні письменникам. Зокрема і Романові Іваничику.

Та дослідники звертають увагу на найбільшу таємницю Ірини Вільде. І суть її полягає ось у чому. Вільде писала листи до Сталіна на захист української мови, а також численні звернення до органів радянської влади в обороні українських дисидентів. Але попри це Ірина Вільде була депутатом Верховної Ради УРСР, очолювала Львівську організацію Спілки письменників.  Вільде не приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування. Вона відкрито пропагувала українську мову.

Було очевидним фактом, що письменниця не сприймала радянську диктатуру. На відміну від інших колег по перу, Вільде не лише не вихваляла, але навіть не згадувала Леніна, партію, Сталіна. Але водночас письменниця отримувала радянські нагороди і, зрештою, Шевченківську премію за роман «Сестри Річинські». Вона також очолювала письменницькі делегації у США та Японію.

Каральні органи СРСР чомусь не наважувалися зачепити Ірину Вільде. Зрештою, не дарма ж ЮНЕСКО внесла її до числа знаменитих людей ХХ століття.

 

Прокрутити вгору