Русалки з Дунаю

Василь ТЕРЕЩУК

Уривок з роману “Острів мороку”

РусалкаНа небі вже увімкнули зоряну ілюмінацію. Правда, місяця на свято, схоже, не запросили. На повен голос перемовлялися між собою цвіркуни. Трави і квіти набрякали прохолодною вогкістю.
Хоча товариству і належало вештатися островом поночі, Генрих, здається, і гадки не мав обтяжувати себе хоч би найменшим ліхтариком.
– Хіба ж це не ви, пане Теодозію, написали: «Як вітер нам ламає крок. Але у нас зухвалі вдачі. Бо і при світлові зірок Ми і всезнаючі, й всезрячі»? – процитував він галичанина. – Сьогодні ми у цьому усі переконаємося.
– Гаразд, – погодився той. – Тоді готуйтеся заночувати просто в лісі, або ж посеред якогось болота. Бо написав я це років двадцять тому. Відтоді мій зір притупився…
– Мабуть, не тільки зір, – зауважила Аніта, а після короткої паузи додала:
– Я мала на увазі почуття.
– А ви перевірте, чи не поранитеся об мою ненависть, – запропонував Теодозій.
– Ненависть? Тільки нею можуть похвалитися справжні львів’яни?
– Уявіть собі сотню павуків у закритій скляній банці. Уявіть, як вони там копошкаються, топчуть і, врешті-решт, пожирають один одного, ще й кажуть: «Вибач, любий, я не знав, що тобі буде боляче». Оце і є сучасні львів’яни, – сердито відповів Теодозій.
– Це наклеп, – відгукнулася Соломія, що трималася попереду поруч Генриха. – Аніто, львів’яни, галичани загалом – чудові люди. Не вірте тому панові. У нього сьогодні препоганий настрій…
– Може, вони й стають чудовими. Поза Галичиною. А в себе вдома – це павуки-людожери, до того ж, одержимі духами, – продовжував Теодозій. – Вони живуть на велетенському цвинтарі своїх численних поразок, зробивши із кожної із них національне свято. Боротися – це програвати – ось гасло галичан. Нині, за тимчасової відсутності зовнішнього окупанта, вони пустили до влади кодло власних визискувачів – дрібних крамарчуків, учорашніх валютчиків, карних злочинців, шахраїв і бовдурів різної масті. Мені стає гидко, коли ця напівграмотна і злодійкувата наволоч волає про утиски української мови або ж захищає «упівців», кожен із яких не вагаючись розстріляв би їх за грабунок власного народу…

Гурт нарешті вийшов до лісової стежки, де їм від подиву перехопило подих. Міріади світлячків, розсипаних на листках кущів, стеблах трав і лісових квітів, мерехтливим холодним сяйвом окреслювали звивисту змійку стежки. Море вогників розливалося й обабіч неї, гублячись у темній глибині лісу. Соломія аж запищала від захоплення. Андрій присвиснув.

Натомість Генрих торжествував:
– Ось вона, давня і давно забута технологія нічного освітлення! Хіба тепер хтось захоче увімкнути ліхтарика?.. Але попереджаю: щоб не трапилося, не збочуйте зі стежки, бо можете потрапити в халепу.
– Яку ще там халепу? – здивувався Андрій. – Не треба нас лякати. Ми ж не діти.

– Я вас тільки попередив. Річ у тім, що на острів прибуло чимало гостей, – пояснив горбань. – І багато із них… як би це висловити… гуляють лісом. Загалом вони безпечні, але їхні жарти не завжди подобаються незнайомцям.
Мов на підтвердження слів горбаня десь зовсім неподалік голосно тріснула зламана гілка і почувся здушений сміх.
«Цікаво, скільки їм коштують такі імітації?» – подумав Теодозій. Водночас відчув, як спиною прокотилася хвиля морозу.
Його супутники вже рушили поміж сяйливих хмар світляків у бік ріки. Дівчата голосно сміялися, намагаючись зачерпнути у пригорщі живих вогників. Але ті щасливо уникали полону. «Яка краса! Я хочу віночка із світлячками», – гукала захоплено Соломія.
Теодозій плівся стежкою останнім, дослухаючись до дивних звуків у лісі. Він зупинився на мить, щоб припалити цигарку. Сірник викресав іскру, але так і не загорівся. У ту мить хтось тихо окликнув його на ім’я. Теодозій озирнувся. Трохи позаду, ліворуч, за найближчим деревом невиразно маячила тінь.
– Хто це? – майже дерев’яними губами запитав Теодозій. Тінь гойднулася і подала йому знак рукою підійти. Теодозій мов загіпнотизований увійшов у хмару світляків. Ще крок – і він зможе розгледіти, із ким має справу. Але тінь несподівано метнулася вбік, прихилившись до іншого дерева. Чоловік рушив за нею. Тієї ж миті хтось стрибнув на нього із гілки над головою і всівся на плечах. Тягар був таким нестерпно важким, що Теодозій аж осів на коліна. Чоловік відчув, що йому бракує повітря. А той «хтось» продовжував гнобити його до землі. Він спробував крикнути, але голос застряг у грудях і з горла видобувався лише розпачливий хрип…
– Та він заснув! – крикнула Аніта до когось попереду.
Теодозій спам’ятався, що насправді й досі стоїть на стежці. Він навіть не помітив, як догорів сірник, добряче попікши йому пальці. Дівчина лагідно зазирала йому у вічі. Потім взяла попід руку і, тісно притулившись до нього плечем, повела до річки.
– Ви забагато працюєте, і забагато думаєте пане Теодозію., – докоряла вона йому. – Гроші, які вам заплатили чи ще заплатять, не варті таких зусиль. Тіштеся життям…
– Аніто, хто ви насправді? – запитав розгублений Теодозій.
Замість відповіді дівчина раптом повисла у нього на шиї і міцно припала устами до його губ. Він торкнувся долонею її сонних перс. Інша рука помандрувала її тілом донизу.
– Не тут, – шепнула Аніта, перехопивши його руку.
Біля річки вже співали. Чисті дівочі голоси виводили:
Ой проведу я русалоньку до броду,
Сама вернуся додому!
Ідіть, русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівоньки у віночку…
На їхньому пляжі неподалік води яскраво палало вогнище. Зграї іскор виривалися із нього високо вгору і не поверталися назад, стаючи, мабуть, одразу зорями. А скраю у воді, у відблисках полум’я, ходили колом, взявшись за руки і співаючи, дівчата. Було їх зо два десятки, високих, із розпущеними косами.
«Вони справді усі голісінькі», – шепнув на вухо Теодозію ошелешений киянин. Він вже встиг позбутися дурнуватого тюрбана, під яким геть зіпрів.
Генрих попросив усіх вмоститися на довгій колоді поодалік вогню. Її хтось завбачливо приволік із лісу.
За річкою, за Дунаєм
Козаченько конем грає.
. Козаченько конем грає,
Він дівчину підмовляє:
. “Дайся, дівча, на підмову
Козакові молодому..!”
Дівочі голоси розливалися над мовчазною і темною рікою. Здавалося, що їх можна було почути і в найдальших засвітах. Але Теодозій більше думав не так про русалок, як про цілком досяжну Аніту, що сиділа біля нього, міцно притуливши своє гаряче стегно до його ноги. «Я заберу її з цього острова. Вкину до човна силоміць і вивезу на велику землю», – думав він. Перед його очима пролітали солодкі видива нового життя.
Дівка сина породила,
Барвіночком обстелила.
Не йдіть, дівки, по калину,
Не збудіть мені дитину!
Не рвіть, дівки, барвіночку,
Не збудіте дитиночку!”
Коло у воді розпалося. Якесь дівча, худе і довгокосе, вискочило на берег і закричало: «Сестрениці-русалоньки, чи не час нам покликати до себе Пастушку риби?» «Та кличмо вже, кличмо!» – погодилися із нею інші.
– Хто вона, та Пастушка риби? – майже пошепки запитала в Генриха Соломія. – Хіба такий образ зустрічається в українському фольклорі?
– Ні, у ваших переказах про неї не згадується, – підтвердив горбань. – Дунайська легенда розповідає, що Пастушку виношувала у своїй утробі велика рибина. Її упіймав старий рибалка. Відтак він забрав дівчинку до свого дому. Разом із жінкою вони виходили те маля і любили його більше за життя. Але коли дівчинка підросла, ріка забрала її у старих. Кажуть, що те дівча живе у Дунаї і без її згоди тутешні рибалки не мають права упіймати жодної рибини. Щоб задобрити господиню Дунаю, дружини рибалок роблять їй усілякі подарунки – сплітають віночки, пускають за водою гаптовані сорочки, кидають у воду солодощі Але нині Пастушку кличуть до себе на свято русалки…
– Ще скажіть, що вони тут справжні, – перебив старого Андрій.
– Це вже вам вирішувати, – ухилився від відповіді Генрих.
Соломія засміялася.
Дівчата на березі не звертали жодної уваги на чужих. Вони штовхалися, вередували, не виявляючи при цьому жодної сором’язливості. Теодозія це трохи здивувало. «Ми задалеко сидимо і вони нас просто не бачать, – пояснила йому Аніта. – І це краще передовсім для нас…»
«Пастушко риби, ми принесли тобі три хліби», – почала голосно наспівувати одна із дівчат. «А на горбочку розстелили тобі сорочку», – продовжила наступна. «Вийди, вийди із вод та поглянь на свій народ», – проспівали вони усі разом.
Після того як приспів-заклик було повторено утретє, на річці сталася переміна. Передовсім з’явився вітер. Із кожною секундою він ставав сильнішим. Вогнище хижо заметалося у різні боки. Урешті із нього повалив уїдливий чорний дим. Ріка втратила спокій. На берег почали дряпатися високі хвилі. Після того, як вони відкочувалися, на піску билося живе срібло. Це була риба.
– Неймовірний спецефект! – аж прицмокнув обізнаний у тонкощах режисури киянин.
Тим часом якесь дівча закричало: «Вона розгнівалась! Вона не прийде!»
Генрих швидко схопився на ноги:
– Ходімо звідси і то негайно, – наказав він. – Нас викрито.
Тієї ж миті з берега заволали:«Тут є люди! Ловіть їх, ловіть!»
Вони майже бігли лісовою стежкою до вілли. Світляки вже вигасли і темрява здавалося, хапала їх за поли. Ліворуч і праворуч у лісі зчинилася метушня, тріщало гілля, чулися голоси. До честі Генриха, той був останнім. Решті він присвічував шлях ліхтариком, якого насправді таки мав під своїм френчем.
Вже біля вілли, із калатаючими від швидкої ходи серцями, вони перевели подих.
– А чому ми тікали? – вдавав із себе здивованого Андрій. – Бути залоскотаним до смерті такими дівчатами – це честь для мужчини.
– Віддастеся їм до рук іншим разом, друже, – заспокоїв його Генрих. – А поки що ви нам потрібні живим і здоровим.
До своїх кімнат гості пішли із переконанням, що їх блискуче обвели круг пальця. Теодозій продовжував сміятися із цієї пригоди навіть тоді, коли прочинилися скрипучі двері суміжної кімнати і, відгорнувши запону, увійшла Аніта. Вона була голою і мала розпущене волосся. Вже у ліжку дівчина прошепотіла:
– Русалки були справжніми…

Сподобався матеріал? Підпишіться на наші новини

Введіть Ваш еmail:

 

Прокоментуйте