Він сидів у барі на краю змертвілого порту, дивлячись у вікно на море. Призахідне сонце розсипалося на хвилях смугами золота.
У його руці було склянка з текілою, але він не пив. Пальці обвивали холодне скло, і він прислухався до розмов, що змішувалися з брязкотом льоду в стаканах.
— Ти виходиш у море завтра? — запитав чоловік у фетровому капелюсі, що сидів поруч. Його голос був грубим, наче обтесаним вітром.
— Ні, — коротко відповів він. — Сезон уже закінчено.
Чоловік кивнув і випив свій ром, але не сказав більше ні слова. Він знав, що краще не розпитувати. У таких місцях кожен носить своє горе, і люди вчаться залишати одне одного в спокої.
Сонце повільно опускалося за горизонт, і бар наповнювався сутінками. Вони сиділи мовчки, доки світло не змінилося на слабкий, жовтуватий відблиск старої лампи над барною стійкою.
Він запалив сигарету. Дим повільно піднімався, змішуючись із запахом солі, риби і старого дерева. Його очі дивилися кудись крізь дим, крізь стіни цього бару, на щось, що залишилося десь далеко.
— Втратив щось? — запитав бармен, протираючи стакан.
Він подивився на нього, потім знову на море.
— Багато що.
Бармен не став перепитувати. Він знав, що іноді краще слухати мовчки.
За кілька хвилин до бару увійшла жінка. Вона виглядала так, ніби прийшла з іншого світу — чиста сукня, тонкі каблуки і червоні губи, які здавалися чужими у цьому місці. Всі в барі дивилися на неї, але вона дивилася лише на нього.
— Джеку, — промовила вона, і її голос звучав так, ніби вона знала його все життя.
Він не підвівся, але погляд його очей змінився. Вони стали темнішими, глибшими, наче піднявся шторм. Він повільно вийняв сигарету з рота і поклав її в попільничку.
— Ти знайшла мене.
Вона сіла навпроти нього і замовила сухий мартіні. Її рухи були спокійні, але погляд — напружений.
— Ти не залишив вибору.
Він посміхнувся, але це була посмішка без радості.
— Ти знала, що я не залишуся.
— Але ти обіцяв.
Тиша між ними була важчою, ніж шум у барі. Вони дивилися одне на одного, і в цих поглядах було все, що вони не сказали в той день, коли він пішов.
— Я мав піти, — сказав він нарешті. — І ти це знала.
— Я знала, але мені від цього не легше.
Її голос здригнувся, і вона взяла келих, щоб приховати це. Він подивився на її руки, що затремтіли, і згадав, як вони тримали його обличчя в темряві.
— Це не місце для нас, — сказав він. — Ні тоді, ні зараз.
— А що є місцем? Ти весь час у пошуках, Джеку, але чи знаходиш щось?
Він опустив голову і закрив очі. Потім випив свою текілу одним ковтком.
— Я знаходжу те, що залишилося.
Вона засміялася, але в її сміху було більше гіркоти, ніж радості.
— Ти сміливий боягуз, Джеку. Тікаєш від того, що тебе лякає найбільше.
Він підвів голову і подивився прямо на неї. Його погляд був твердим, як камінь.
— А ти думаєш, що я не знаю? Кожного разу, коли я закриваю очі, я бачу тебе. І це з’їдає мене зсередини. Але я не можу повернутися. Ми обоє це знаємо.
Вона не відповіла. Її руки все ще тримали келих, але вона більше не пила. Сонце вже зовсім зникло за горизонтом, залишивши лише темряву і холодний вітер, що проникав крізь двері.
Він підвівся, залишивши кілька купюр на барній стійці. Жінка підняла очі на нього, і в її погляді було щось, що він не міг забути, навіть якби хотів.
— Ти знову тікаєш? — запитала вона.
— Ні, — відповів він. — Просто йду.
Він вийшов у ніч, і холодне повітря вдарило йому в обличчя. Він пройшов кілька кроків, перш ніж зупинитися і подивитися на море. Хвилі билися об берег, наче намагаючись щось повернути, але це було марно.
У глибині бару вона все ще сиділа за столом. Її келих був напівпорожній, але вона більше не дивилася на нього. Вона знала, що це кінець.
Але море, як і їхні спогади, залишалося. Воно ніколи не змінюється.
