Іще раз про “загадочную русскую душу”

Ця історія трапилася у середині 80-их. Я і мій тодішній приятель Славко були несподівано запрошені на вечерю до однієї львівської пані. Вона, як і ми, займалася літературою, мала вже кілька виданих поетичних збірок. Ми їх хоч і не читали, бо не мали на те охоти, однак по своєму шанували авторку – жіночку у розквіті літ, привабливу і товариську, та ще й самітню.

Відверто кажучи, я спочатку дуже опирався, і не пішов би на вечерю. Бо на той час був щиро закоханий одразу у двох чи трьох дівчат. Але Славко дуже наполягав, адже мав щодо пані якісь свої парубоцькі плани.

“Ти потім собі щезнеш, як набридне, – наполягав він. – А я залишуся.”

Врешті я таки погодився підтримати друга. Отак ми й опинилися обоє у помешканні самітньої поетеси. Вона вельми зраділа нам і запросила до столу. Та зайшовши до кімнати, ми отетеріли. Особливо Славко. За столом вже сидів гість – якийсь молодик у формі пілота цивільної авіації. Як з’ясувалося, це був росіянин, молоденький штурман із Далекого Сходу. Книг нашої письменниці він точно читати не міг. Не був він і її родичем. Де вона його надибала і як запросила до себе, я вже й не пригадую.

Може, ви вже помічали, що є тип жінок, які одразу капітулюють перед чоловіками в одностроях. Вони починають поводитися так, наче їм пороблено. Наш випадок був саме таким.

Молоденький штурман-кацап заволодів повною увагою господині. Вона пильнувала за його чаркою та тарілкою, щоб ті не були порожніми. Правда, гість з Далекого Сходу здебільшого тільки пив. І майже не звертав уваги на її залицяння.

Натомість ми почувалися у ролі учасників масовки, яких запросили на “зйомки”. У буквальному значенні цього слова.

Славко тихо лютував. А я курив і сміявся у кулак з його зруйнованого парубоцького плану.

Врешті усе закінчилося прогнозовано, тобто ганебно для мене і Славка. Після двогодинної вечері господиня дала зрозуміти, що нам двом вже час забиратися геть. А ось штурман мав залишитися…

Був пізній осінній вечір. Ми стояли на вулиці Артема, чекаючи автобуса, голосно лаялися. І слово “курва” було одним з найлагідніших з мовлених.

Аж раптом до нас підійшов той п’яненький штурман, який мав би продовжити пародійну вечерю.

“Рєбята, я нє по етому дєлу”, – щиро пояснив він свою втечу від закоханої у нього поетеси.

А потім щось витягнув з-під поли: “Сматрітє, я у нєйо єщє бутилочку віна спізділю…”

В. Т.

Прокрутити вгору