На зорі мого монашого покликання моє уявлення про віру було дуже і дуже ідеалістичним. Я б сказав ангельським. Воно полягає у тому, що віра не знає жодних сумнівів і не толерує жодних упадків. Зрештою, це властиво усім початківцям.
Моєю найулюбленішою лектурою на цю тему завжди залишається св. Іван від Хреста. Усім рекомендую, хто цікавиться глибиною і силою віри!
Вперше моя віра почала хитатися тоді, коли я почав вивчати філософські науки. Це було у Любліні. Мені навіть було встидно і страшно про це комусь сказати.
Але, памʼятаю, одного разу в часі конференції з духовним отцем, почув такі слова:
«Хлопці, кожен з Вас прийшов до Семінарії зі своїм уявленням Бога, що виніс його з дому. Та прийде час, коли багато з вас запитає всередині себе про те, чи справді існує Бог ?»
Пригадую як нині, який я був здивований і згіршений цими словами. Але прийшов четвертий рік мого семінарійного шляху. Під дверима духівника у пʼятницю (а це був офіційний день сповіді) в черзі на розмову чекало немало моїх друзів однокурсників. І я з ними.
Початково мені здавалося, що у мене земля під ногами розходиться, що в мене хтось вириває душу. Але ні. Щойно згодоя я зрозумів, що саме так, у болях проростає зерно віри, яке посіяв Сіяч! Проростає, щоб померти! Але не зникнути. Помирає, щоби дати ціле стебло повне зерна!
Зараз я це більше усвідомлюю після пережитого у житті. Потім були переживання набагато більші у житті, зрештою, вони ніколи не минуться в житті. Але, вони вже не хитали вірою, бо вона пустила глибокий корінь тоді, в Семінарії. Але, як пускала його, то я думав, що згину навіки і буду засуджений навіки.
У той час мені дуже помічною стала книга кардинала Йосифа Рацінгера «Вступ до християнства». Саме в ній зустрів я знаменні і глибокі роздуми, які мені допомагають до сих пір. Ось деякі з них:
«Віра завжди перебуває поруч із тінню невіри. Немає чистої, абсолютної віри без боротьби. І так само невіра не є цілковитою без пориву до віри».
«Віруючий є той, хто день у день мусить долати сумніви, і невіруючий — той, хто день у день потерпає від спокуси віри».
«Той, хто вірить, мусить прийняти, що віра завжди буде супроводжуватися викликом сумніву; а той, хто сумнівається, має знати, що в його сумнівах постійно бринить запитання про Бога».
Роздуми кардинала Йосифа Рацінгера, якого в Римі я вже зустрічав особисто як Папу – чудового богослова ! – утвердили мене у переконанні, що в кожній людині живуть два брати – віруючий і невіруючий. І вони крокують щоденно разом, починаючи від ранішньої кави і закінчуючи вечірнім іспитом совісти. І так, здається, коли читати життя великих святих, вони обоє перебувають з людиною навіть у хвилину агонії і переставлення до вічності.
І тільки вічність – зустріч віч-на-віч з Богом – зробить їх цілковито рідними!
Боже, подай мені віру св. Петра, але не залиши мене у хвилині, коли переживатиму її як твій любий апостол св. Тома!
