29 серпня. Скривавлені соняхи. День, коли згадуємо Іловайськ.
День пам’яті полеглих захисників України, встановлений указом істоти, яку я ніколи не назву своїм президентом.
Але й пам’яті не зречуся.
Я пам’ятаю дуже багато імен та обставин загибелі. Із кимось ми дружили. Когось я добре знала з дитинства чи юності. З кимось коротко перетиналася в поїздках і шпиталях. Когось привезли в чорних мішках чи трунах одразу. Хтось повернувся додому за два-три роки фрагментом тіла, придатним для ДНК-експертизи, і ми опускали в рідну землю закриту труну з пам’яттю про нього. Хтось повернувся додому живим, щоб померти тут від задавнених хвороб чи вкоротити собі віку через людську глухоту.
Сила-силенна імен та облич, ціле невидиме військо, чиї погляди не дають зламатися й тепер, коли нема вже жодних сил.
Це дуже лицемірний світ. Минулої неділі Марш захисників на дві години подарував мені відчуття, що у власній країні я таки ще маю своїх.
Потім я повернулася в реальність, де на святкових селфіках пики ледь не репають від самовдоволення.
Де більшості й далі комфортно мовчати на теплих насиджених місцях у тупому сподіванні, що хтось інший впорається сам, ще й винесе на своїх плечах спільну справу.
Де пафосними гаслами, особливо до слушної дати, легко замінити реальні дії.
Де товстошкірість і байдужість видають за вміння радіти життю попри все.
Дуже, дуже лицемірний світ, у якому не хочеться більше бути ані дня.
Але потім я згадую, що всі вони дивляться на мене і стоять за плечима.
Зціплюю зуби й підводжуся.
Катерина КАЛИТКО, письменниця
