Про скривавлені соняхи і нашу пам’ять

Іловайськ

29 серпня. Скривавлені соняхи. День, коли згадуємо Іловайськ.

День пам’яті полеглих захисників України, встановлений указом істоти, яку я ніколи не назву своїм президентом.

Але й пам’яті не зречуся.

Катерина Калитко про Іловайськ

Я пам’ятаю дуже багато імен та обставин загибелі. Із кимось ми дружили. Когось я добре знала з дитинства чи юності. З кимось коротко перетиналася в поїздках і шпиталях. Когось привезли в чорних мішках чи трунах одразу. Хтось повернувся додому за два-три роки фрагментом тіла, придатним для ДНК-експертизи, і ми опускали в рідну землю закриту труну з пам’яттю про нього. Хтось повернувся додому живим, щоб померти тут від задавнених хвороб чи вкоротити собі віку через людську глухоту.

Сила-силенна імен та облич, ціле невидиме військо, чиї погляди не дають зламатися й тепер, коли нема вже жодних сил.

Це дуже лицемірний світ. Минулої неділі Марш захисників на дві години подарував мені відчуття, що у власній країні я таки ще маю своїх.

Потім я повернулася в реальність, де на святкових селфіках пики ледь не репають від самовдоволення.

Де більшості й далі комфортно мовчати на теплих насиджених місцях у тупому сподіванні, що хтось інший впорається сам, ще й винесе на своїх плечах спільну справу.

Де пафосними гаслами, особливо до слушної дати, легко замінити реальні дії.

Де товстошкірість і байдужість видають за вміння радіти життю попри все.

Дуже, дуже лицемірний світ, у якому не хочеться більше бути ані дня.

Але потім я згадую, що всі вони дивляться на мене і стоять за плечима.

Зціплюю зуби й підводжуся. 

Катерина КАЛИТКО, письменниця

Прокрутити вгору