Press "Enter" to skip to content

Про грані війни і миру на Донбасі

Блок-пост на Донбасі

2014-й на Донбасі – це химера. Лінії фронту немає, армія воювати не вміє, суцільна недовіра між солдатами та мирняком, ви і ворог не одрізняєтесь зовні, мовою чи озброєнням. Спершу ворога недооцінили. Потім ворога стали бачити в усьому, що рухається. Засоби не обиралися, методи топорні. З пушки по горобцях і з ножем на танки. І самі місцеві довго не могли вкурити, що у них там таки війна, всамдєлішна на всю голову. То й їздили та ходили, хто на роботу, хто на пляж сексом зайнятись. А хто й у розвідку, без сумніву.


  • Ви хто?
  • Шахтьори. С вахти ідьом. С Пірівальска.
  • А даліко?
  • Дамой в сіло. 17 км. Ви ж трасу пірикрилі, так автобус за намі ніпрішол.
    Придивився до повік, переглянув паспорти – так, шахтарі, сумнівів нема. Місцеві. Пропустив. За півгодини почався мінометний обстріл. Товариші думали, що то ті шахтарі навели.

  • Камандір, фуру прапускаім?
  • Накладні в нього є?
  • Єсть
  • Так а хулі ми зробим? Пропускай
  • Так он жи лєс сєпарам візьот, ані бліндажи строят, а ми вєтачькамі прікриваімся.
  • Ну, бл…ть, хай скине десяток брьовен і пи…є. Ми права неімєім задержувать.

Щойно взяли село. Наказ організувати блокпост і перевіряти машини. Всіх підозрілих затримувати і передавати розвідці. Бетонних блоків не маємо, то насипали поперек дороги два земляних бруствери. Цілий день перевіряли. Ухайдокалися вусмерть. Стемніло. Чергуємо. Летять на нас фари. Пробуємо сигналити кишеньковим ліхтариком, мовляв, зупинись – нуль реакції. Пару черг в повітря – не зупиняється.
– Стріляй в ніво!
– Не стріляй, хз шо воно таке! Може, наші.
… жигуль з розгону врізається у бруствер – ледь устигли відстрибнути! Дідок, підсліпуватий та полуглухий додому вертався, не знав, що тут тепер блокпост.


Наказ проїхатися в розвідку оглянути околиці. Село зусібіч оточене полями соняшника та посадками. Комусь примарився рух в зеленці – десяток дул насипають туди по пару рожків… Хтозна, чи там лиса промайнула, чи сепар, чи бабка картоплю копала.


Підозрілий сидить під стіною хати. Руки зв’язані, на голові мішок. Дожидає СБУшників.
– Курити будеш?
– А можна вадічькі?
– Можна. На. Давай так. Пака я тут діжурю, я руки тібє развяжу і мішок сніму – пакуріш, расслабішся. Тока ні рипацца: прістрілю.
– Да, спасіба бальшоє. Рипацца ні буду.
– За шо взялі?
– Та в магазін єхал, жина спісак пакупак напісала на лістікє. А на том лістікє, аказиваіцца, плімянніца стішок пра путіна піріпісала с інтирнета. Дура такая. А ваши тіпєрь сєпарам пащіталі.


Блокували трасу з двох боків села під зачистку. Тільки вийшли на дорогу і почали перевіряти машини – срані донські кізячки намагалися вискочити і почали на ходу стріляти. Машину бійці розстріляли в хлам разом з кізячками, а Женю ніхто не поверне.


Як село накрили Градом, більшість селян миттєво потікали, хто куди. Покинувши хазяйство, худобу, прив’язаних собак… Худоба негодована і недоєна реве, собаки виють.
– По хатах лазити забороняю.
– А оцього бичка, командир, можна? З голоду ж здохне. Всьо равно ж по вулицях ходе, мучиться скотина.
– Цього можна. Сам застрелиш та освіжуєш. Кухарів сюди…
…Собак, яких можна – поодв’язувати. Які не підпускають – пристрелити!
Послані стріляти собак побачили машину, що їхала вулицею. На оклик зупинитися не підкорилися. Водій (старий дідусь) був застрелений. Його жінка, що їхала поруч, сказала, що просто не чули наказу і не бачили військових, бо ті були ззаду.


  • Командир, за шо ти йому рило розквасив?
  • Цей підар напився і поперся за іщом. До бабки якоїсь. Трєбував самогону, автоматом грозився, у погріб загнав. Залякав бабку савсєм, козел. Вислав його нахуй в располагу, на передку йому нічого робить.

Блокпост. Якась жовта машина, здалеку побачивши нас – різко на розворот і по газах. Ми (на взводі після загибелі товариша) – вдогонку вогонь по колесах. Втекла…
Через кілька годин підїзджає машина (жовта), зупиняємо, перевіряємо – за кермом літній чоловік, позаду жінка (дочка). Бачимо збоку/знизу отвір від кулі.. “Тєрзают смутньіє сомнєнья”, перепитуємо. Відповідають – дійсно то були вони (перемкнуло/перелякались/втікати).
ps Чоловіка легко зачепило-поранило (підняв брючину, показав перебинтовану ногу).


Знімалися з позицій вночі під загрозою оточення. Спішно. Слід було розрядити заряджений СПГ, щоб загрузитися в транспорт. Пальнули “кудись туди”, в сторону од хат. Але суха трава зайнялася і пожежа перекинулася на село. Чи вдалося швидко загасити – невідомо.


Я вночі у нас біля ями чергував, раптом бачу – наче, ліхтарик блимнув. Я підготувався, зняв з запобіжника, чекаю, тихо. Ну, думаю, мабуть привиділось. Потім ще раз блимнуло біля хати. Я туди рожок короткими чергами відправив.
А зранку дід з того двору йде сміття в сусідню яму викидати, питає так спокійно:
– Ти стріляв?
– Да. А то ви були?
– Так.
– Діду ходіть вночі на відро, не лазьте з тим ліхтариком по вулиці. Бо ж так ще пристрелимо.


Блокпост у селі. Рух через лінію доволі жвавий. Звідти – втікачі з домашнім скарбом, дітьми та тваринами, самоскиди з вугіллям з копанок. Туди – камази з лісом, хлібовозки, кондитерські вироби. До посту наближається фольксваген кадді. Метрів за сто круто розвертається та газує тікати. Хлопці в кілька стволів стріляють. Каддік різко зупиняється, з нього вивалюються люди – і навтьоки дворами! Бійці кидаються навздогін. У дворах вибух гранати, кілька автоматних черг…
Взяли пораненого водія – беркут з Майдану. Пасажир, сепарський комбат, утік городами. В машині зброя, карти, батальйонна документація, Моторола на сепарській хвилі, кілька кацапських сухпаїв. Каддік ще довго служив батальйону.


В періоди затишшя до нас іноді заїздили репортери – брали інтерв’ю, знімали. І мене зняли – по мережі ходять кадри, де я імпозантно стріляю в зеленку. Я іноді прострілював той напрямок для профілактики.
За тою зеленкою була вулиця і городи, по яких ворог заходив нам у фланг, та й прямо звідти по нас стріляли не раз під час штурмів. Але саме в день зйомки обстрілу ще не було (він почався під вечір) і там, за зеленкою, запросто могли ходити місцеві, яких кілька душ іще лишалися в селі.


Взяли підозрілого: під сидінням машини ключі од двох десятків інших машин. Скоріш за все, оджаті авто переганяє на підконтрольну територію та перепродає.
– Дай йому по печінках! (удар прикладом по спині).
– Я тобі, сука сєпарська, зараз голову одріжу (заводить бензопилу). Шо за ключі, де самі машини? Ану, розказуй, блять!
… Батько підозрюваного привіз з Харкова техпаспорти на всі машини. Пред’явити нічого – відпустили. Всього два дні на підвалі посидів та перелякався до смерті.


Перевіряємо машини. З нашого боку їдуть рідко. Звідти – величезна черга машин всіх мастей: люди тікають од війни. Одні дивляться вовком, другі пропонують хто гроші (відмовляємось), хто цигарки (беремо з вдячністю). Зупиняю чергову легковушку. Літня пара в салоні. Поки промовляю стандартну фразу, чоловік вивалюється з машини і, рочепіривши руки, кидається на мене. АК-74 знятий з запобіжника, палець на курку, рефлекторно наставляю автомат, але стримуюся в останню мить. Він кидається мені на груди:
– Рідненькі! Нарешті до вас вибралися! Женіть ту нечисть к чортовій мамі! – і ридає…


Чому більшість бійців вступилися за Колмогорова? Бо будь-хто з них в тих умовах міг так само вбити. Так же само, без умислу, але й без бажання не нашкодити невинним. Так же само не довіряючи усім місцевим і боячись кожного куща. Всі вони, взявши в руки зброю, стали її заручниками, боролися зі спокусою “уїбать, бо просто можу”. Не всякий зміг опиратися їй. Синдром “чілавєка с ружжом”. І найгірше од нього тому, хто без ружжа. В усі часи.
Бувають справедливі війни. Справедливих армій не буває.
Чи можна судити дії на війні з мирної точки зору? Не можна ніяк. Чи можна спускати злочини, мовляв, війна все спише? Теж не можна.
Як саме треба? Не знаю.

Анатолій Скінтей

Be First to Comment

    Прокоментуйте