а повнісінькі пригорщі срібла – серпень уночі.
це – життєствердний розпач, бо ж усе минає, йде,
під меланхолійний лемент пташиних ключів.
стосунки переосмислюються, взаємини не гірчать.
від мимолітних радощів помірно солодко.
бабуся із абрикосами припрошує дівча –
тільки-но зібрала, не пожалкуєш, золотко!
а на проспекті Коцюбинського літній чоловік
співає про коника із заквітчаною гривою
і про козаків у траві, що лежать як живі,
і співає так, що я ледве стримуюсь,
щоб не заспівати із ним про те,
що у наймолодшого очі, як терен, чорні.
відтепер їх колисатиме несходимий степ,
а вони в нього вростатимуть, пускатимуть корені.
і – жодної хмарини пополудні на небесах.
простір увиразнюється, гусне, твердне.
ой, чия то дівчина стоїть в сльозах,
ні жива-ні мертва.
Сергій ТАТЧИН
Читайте також: Вона – Сергій Татчин