Автор: Сергій ТАТЧИН
снігу на небі по вінця! відтак – на землі.
людство в облозі, дороги довкруж замело.
в нашім райцентрі терпимо іще, а в селі
снігу – по пояс, по груди! – на те і село.
срібні пушинки повільно летять навскоси,
крутять танок, зависають на рівні повік.
як узалежнитись від оцієї краси?
як її збутися – так, щоб одразу – навік.
я не виходжу із дому – до кого? куди?
срібла і золота стільки, що слізно очам!
світ досконалий – навіщо ж лишати сліди?
надто крихка недоторкана біла печаль.
тиша і спокій насподі буденних речей.
все врівноважено зовні, тому – і в мені.
Льйоса і Кунце, Пессоа, Місіма і Че
ледве гортаються, а не читаються – ні.
є тільки січень і кілька повільних думок.
в білій палітрі присутні усі кольори.
є тільки сніг і над комином синій димок.
скільки завгодно з собою про це говори.
слухаю Моцарта з Бахом. Бетховен не йде,
не підсідаю на жоден високий мотив.
це від безлюддя – у світі немає людей,
є тільки я. і, можливо, як видимість, ти.
десь у далекій галактиці, в місті на "В":
Вінниця, Відень, Ванкувер – усі до лиця.
там, над тобою у небі хмаринка пливе,
біла, як тут, і така ж одинока, як ця.
2019
Плюс до теми:
