Автор: Сергій ТАТЧИН снігу на небі по вінця! відтак – на землі. людство в облозі, дороги довкруж замело. в нашім райцентрі терпимо іще, а в селі снігу – по пояс, по груди! – на те і село. срібні пушинки повільно летять навскоси, крутять танок, зависають на рівні повік. як узалежнитись від оцієї краси? як її збутися – так, щоб одразу – навік. я не виходжу із дому – до кого? куди? срібла і золота стільки, що слізно очам! світ досконалий – навіщо ж лишати сліди? надто крихка недоторкана біла печаль. тиша і спокій насподі буденних речей. все врівноважено зовні, тому – і в мені. Льйоса і Кунце, Пессоа, Місіма і Че ледве гортаються, а не читаються – ні. є тільки січень і кілька повільних думок. в білій палітрі присутні усі кольори. є тільки сніг і над комином синій димок. скільки завгодно з собою про це говори. слухаю Моцарта з Бахом. Бетховен не йде, не підсідаю на жоден високий мотив. це від безлюддя – у світі немає людей, є тільки я. і, можливо, як видимість, ти. десь у далекій галактиці, в місті на "В": Вінниця, Відень, Ванкувер – усі до лиця. там, над тобою у небі хмаринка пливе, біла, як тут, і така ж одинока, як ця. 2019