Олександр Вільчинський: Повернення з війни

Олександр Вільчинський, повернення з війни

Вже от два роки, а ніби вчора… Таке не відпускає і, мабуть, скоро не відпустить. Не знаю, чи після того став іншим, але ще більшим життєлюбом, то факт…

Олександр Вільчинський, повернення з війни

Коли вже їхали з війни додому, то хотілося якомога швидше. Але швидко вийшло тільки з “дач” від Кривої Балки, де були ваші опорники, до Покровська. Спершу командир знайомим тобі стареньким пікапом, яким возить бійців на позиції, і де ти сам викликався їхати зверху на кузові, на поклажі, підкинув до околиць Авдіївки, а потім друг Русий вашим ротним бусом, де на диску лише “Лента за лентою” і “Вчера пріснілся сон прекрасний — Масква сгарєла цєліком…” тряс до самого вокзалу.

Ну, а далі — у касі нема квитків і холодний зимовий перон, і ти з якогось дива цитуєш хлопцям Сосюру: “Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…”

Втім , була відмінність, ви їхали з фронту. І як уже не просили провідниць, пройшовши взовж поїзда “Покровськ — Дніпро” у відповідь лише непривітне: “Нєт, нє положено” — хоч ти застрілься. Втім стрілятися ніхто не збирався. Якщо вже там, біля авдіївської промки куля минула і осколок теж, то що вже тепер? Та й не було з чого, бо ж всю зброю здали, як і належить по всій формі, хоча патрулі з нацгвардійців не лише на блок-постах, а ще й на вокзалі підходили, шукали патрони. Борода, Сєвєр і Хотин мусили все викладали з рюкзаків та сумок, бо їхали у військових куртках, але ви з Ушатим вже встигли перевдягнутися в цивільне, то вас минуло. Хоча обвітрені обличчя й бороди й у вас видавали добровольців…

Хлопці розгублені і втомлені, всі з нічного чергування, то ще й невиспані. На позиціях вони герої, але тут, на вокзалі, дещо розгубилися, лише ходять один за одним, переносять рюкзаки з місця на місце. Хоч штурмом бери той поїзд!

Довелося тобі з Бородою брати ініціативу в свої руки, все ж міські жителі. Надибали таксуна, запитали скільки на автовокзал, бо ж і з грішми не густо, добровольці, словом, все за свої. Якось домовилися, якось втиснулися всі п’ятеро і таки встигли на маршрутку до Дніпра, і пізно ввечері таки дісталися, побачили його холодні вогні.

А там знову все спочатку, знову нема квитків. Втім, провідники вже добріші. Один з плацкартного навіть поклав тебе в своє купе, ну і здер, звісно, як за купе, і ти, пригадуєш, майже одразу ж і заснув, просто провалився в сон, а коли серед ночі прокинувся на якійсь станції, то деякий час в темряві не міг зрозуміти, де ти, і що ти, і чому знадвору не чути стрілкотні?..

А згадавши, що в поїзді і що той поїзд лише до Хмельницького, то радісно вирішив, з Хмельницького до Тернополя можна вже й пішки, як колись, у 1920-му прийшов твій дід з тодішнього Проскурова, до речі, також з війни вертався.

Історія має дивну властивість повторюватися…

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, автор роману “У степу під Авдіївкою”

Прокрутити вгору