Олег Сенцов. Заповіт

Олег Сенцов. ЗаповітСеред оповідань політв’язня Кремля Олега Сенцова є одне, яке читається, як його власний маніфест. Воно називається “Заповіт”. 

“Всі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Усім хотілося б пожити довше, і тут я теж, на щастя, не виняток. Ні, мені не хотілося б продовжити своє життя, дожити до 100 років і останню чверть із них тягнути старе існування свого організму на різних стимуляторах і препаратах. Я хотів би більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від життя задоволення або дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати, і щоб вирішувати це мав би я, а не мій організм разом із моїм лікарем.

Я не знаю, як помру я, але точно не хотів би померти глибоким старцем у ліжку, в оточенні позіхаючої рідні

Таким життям я хотів би пожити довше. Але це неможливо. Всі ми помремо. Всі ми після смерті перетворимося на шматок гниючого м’яса, закопаного на глибині кількох метрів. Нас їстимуть черви, а наші добропорядні родичі приходитимуть на наші могилки, робити сумні обличчя, стояти навпроти хреста або пам’ятника і дивитися на наші портрети, зовсім забувши, що хрести ставляться у ногах покійних, і тепер вся скорботна братія стоїть дружно на голові покійного і розчулено дивиться на його портрет на граніті. Потім дістають припаси з випивкою, пригощають усіх, зокрема і покійного, від якого час вже мало що залишив, тільки квіточки цвітуть. Пафос і забобони, непотрібні церковно-язичницькі обряди і схоластика.

Я не хочу, щоб у мене топталися на голові, навіть після моєї смерті, не хочу в пам’яті своїх нащадків залишитися портретом на шматку граніту, щоб на моїй могилі влаштовували тризни. Я взагалі не хочу привертати до себе увагу, ні зараз, ні тим більше після смерті. Не хочу, щоб у мене була могила”.

“У дитинстві я боявся, що помру. Тепер не боюся — просто знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили, тепер я просто не хочу в ній лежати.

Всі ми помремо, і кожен по-різному. Хтось тихо і спокійно, як закривають двері в дитячу, в якій щойно заснули діти. Хтось — у криках і муках, як при народженні. Я не знаю, як помру я, але точно не хотів би померти глибоким старцем у ліжку, в оточенні позіхаючої рідні.

Одного чоловіка якось запитали, як би він хотів померти, він відповів: “Із криком ура!, з автоматом через плече і з ротом, повним крові”. Я теж би так хотів, це красиво і по-чоловічому. Але так не вийде. Гарно герої йдуть тільки в кіно і книжках. У житті вони мочаться під себе кров’ю, кричать від болю і згадують маму”.

“Я хочу, щоб мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту, щоб попіл віднесло в море, а не розвіяло палубою, і щоб якийсь особливо язикатий і нахабний в діда онук не прокоментував вимітання моїх останків фразою: “З цим старим завжди було багато клопоту!”

І нехай дме вітер і віднесе прах у море. Але якщо йтиме дощ, то теж нічого — всі скажуть: “От, людину хорошу ховаємо, раз дощ йде”. Не ховаємо — сіємо, тобто віємо, товариші!

Якщо буде дощ, і попіл трохи прилипне до урни, то теж нічого. Щоправда, все той же нахабний онук загляне в урну, побачить там трохи прилиплого праху і скаже: “Так, дідусь все ще чіпляється за краї життя!” Але це нічого — ви її теж в море. Щоб не залишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами”.

Загрузка...

Прокоментуйте