Кілька віршів поетки із Слобожанщини Ольги Тараненко
Мене, як хліб, вмочають в Божу кров.
Бо я черства, черства мала цілушка.
Та здатен вже верблюд пройти крізь вушко,
мене ж немов ножем хто розпоров,
розтяв на кусник і малий шматочок —
і скрізь болить, болить і кровоточить.
В одне не сходяться ні плоть, ні дух.
Не ворогують, та затято, мовчки
своє відстоюють до титли і до точки,
тому й живу в пекельному чаду,
танцюю на розпеченій пательні
і мрію: райський сад, тони пастельні.
Бо я за те, щоб правила любов.
Любов, що поєднає дух і тіло.
Щоби тобою нице не вертіло,
до пристрастей сліпих щоб охолов.
Така любов, яка не кривдить — живить!
Чи між людей така любов можлива?
Помолилась. Лягла. Очі у стелю —
і знаю: ось вона, Отче, пустеля.
Хоч стулюй повіки, а хочеш — вдивляйся
в рухому темінь, на сірість лайся.
Ти ж знову кажеш одне й те саме:
«Пробач їм, Отче, вони із Нами,
та лиш не відають, що ж бо чинять…»
Й від слів роблюся тих, мов причинна.
Дратує все: і отой, що з оцтом,
і те, що потім з великим почтом…
Змій, що з Едему, в мені регоче
і кпить, що гарний я тамагочі…
Із циклу «І вервечка, і вервиця»
7
А визнавши, сягнувши меж, повстала.
Душа людська – величина нестала!
А важить лиш вона? І ту віддай?
Взамін – бери – не хочу – вічний рай!
За вічністю у черзі не стояла,
Але коли «полощуть» і «втирають»
Й на ситові, на ситові – до краю:
Ось тут була, а тут уже не стало,
І совість не болить, й душа не тре,
То нащо Тобі, Боже, все це тре’?!
І вже до неба йде церковний дзвін,
А може, з неба – завжди був у нім?
А дзвони ще чиєсь життя згортають.
І все Тобі, о Боже, повертають.
9
Благає жити на нових глибинах,
Про свічку щось лепече, й не одну,
І обіцяє обминати сатану
І цінувати Хрест, як ту хлібину.
Але екстаз спокутування схлине,
Галопом табуни чуттів майнуть,
І вляжуться і пил, і каламуть,
Відновиться і зіркість соколина –
По-новому б і дихати, і жити!
Та хтось чіпляє бірку «Недовжито.
Слід збовтати цей залишок, змішати
І лиш тоді поволеньки ковтати».
Маленьку душу час ковтне, поглине.
Та ж проситься зліпитись хоч із глини…
14
Почуй же, Господи, мене земну таку!
Розкидану по всіх твоїх світах.
Твій космос темний. А душа світа,
Зігріти здатна найглухіший кут,
Не відчуваючи, що в час закута.
Ти і хотів, щоб все було отак?
Ти знав спочатку: тіло, що п’ятак —
йому ціна лиш долю перебути.
Якщо чогось і варта, то душа,
Що рай і пекло за життя вкуша,
Пропахчена і потом, і квітками,
Підбита вітром, вишита зірками,
Що хоче до Твоїх усіх основ
Донести і свою земну любов.
Магістрал
Іще прошу життя. Прошу життя.
І хліб насущний. І до хліба – сала.
Щоб все, що можна, в себе я всотала.
О, ця масна жадоба «живота»!
Помилуй ’мя, я є твоя, ота,
Що вчилась визнавать свого васала.
А визнавши, сягнувши меж, – повстала,
Та все Тобі, о Боже, поверта.
Й благає жити на нових глибинах,
І проситься зліпитися із глини,
І просить вирізьбити з дерева її,
І просить голосу на луки і гаї,
І просить солі до солодкого смаку.
Почуй же, Господи, мене земну таку!
Більше поезій ТУТ