Ольга Тараненко: Мене, як хліб, вмочають в Божу кров

Кілька віршів поетки із Слобожанщини Ольги Тараненко

Ольга Тараненко
Ольга Тараненко

Мене, як хліб, вмочають в Божу кров.
Бо я черства, черства мала цілушка.
Та здатен вже верблюд пройти крізь вушко,
мене ж немов ножем хто розпоров,
розтяв на кусник і малий шматочок —
і скрізь болить, болить і кровоточить.

В одне не сходяться ні плоть, ні дух.
Не ворогують, та затято, мовчки
своє відстоюють до титли і до точки,
тому й живу в пекельному чаду,
танцюю на розпеченій пательні
і мрію: райський сад, тони пастельні.

Бо я за те, щоб правила любов.
Любов, що поєднає дух і тіло.
Щоби тобою нице не вертіло,
до пристрастей сліпих щоб охолов.
Така любов, яка не кривдить — живить!
Чи між людей така любов можлива?


Помолилась. Лягла. Очі у стелю —
і знаю: ось вона, Отче, пустеля.
Хоч стулюй повіки, а хочеш — вдивляйся
в рухому темінь, на сірість лайся.
Ти ж знову кажеш одне й те саме:
«Пробач їм, Отче, вони із Нами,
та лиш не відають, що ж бо чинять…»
Й від слів роблюся тих, мов причинна.
Дратує все: і отой, що з оцтом,
і те, що потім з великим почтом…
Змій, що з Едему, в мені регоче
і кпить, що гарний я тамагочі…

Із циклу «І вервечка, і вервиця»

7

А визнавши, сягнувши меж, повстала.

Читайте також:  Найдорожча картина у світі, створена дитиною

Душа людська – величина нестала!

А важить лиш вона? І ту віддай?

Взамін – бери – не хочу – вічний рай!

За вічністю у черзі не стояла,

Але коли «полощуть» і «втирають»

Й на ситові, на ситові – до краю:

Ось тут була, а тут уже не стало,

І совість не болить, й душа не тре,

То нащо Тобі, Боже, все це тре’?!

І вже до неба йде церковний дзвін,

А може, з неба – завжди був у нім?

А дзвони ще чиєсь життя згортають.

І все Тобі, о Боже, повертають.

9

Благає жити на нових глибинах,

Про свічку щось лепече, й не одну,

І обіцяє обминати сатану

І цінувати Хрест, як ту хлібину.

Але екстаз спокутування схлине,

Галопом табуни чуттів майнуть,

І вляжуться і пил, і каламуть,

Відновиться і зіркість соколина –

По-новому б і дихати, і жити!

Та хтось чіпляє бірку «Недовжито.

Слід збовтати цей залишок, змішати

І лиш тоді поволеньки ковтати».

Маленьку душу час ковтне, поглине.

Та ж проситься зліпитись хоч із глини…

14

Почуй же, Господи, мене земну таку!

Розкидану по всіх твоїх світах.

Твій космос темний. А душа світа,

Зігріти здатна найглухіший кут,

Не відчуваючи, що в час закута.

Ти і хотів, щоб все було отак?

Ти знав спочатку: тіло, що п’ятак —

Читайте також:  Марія Шунь - поетка українського Нью-Йорка

йому ціна лиш долю перебути.

Якщо чогось і варта, то душа,

Що рай і пекло за життя вкуша,

Пропахчена і потом, і квітками,

Підбита вітром, вишита зірками,

Що хоче до Твоїх усіх основ

Донести і свою земну любов.

Магістрал

Іще прошу життя. Прошу життя.

І хліб насущний. І до хліба – сала.

Щоб все, що можна, в себе я всотала.

О, ця масна жадоба «живота»!

Помилуй ’мя, я є твоя, ота,

Що вчилась визнавать свого васала.

А визнавши, сягнувши меж, – повстала,

Та все Тобі, о Боже, поверта.

Й благає жити на нових глибинах,

І проситься зліпитися із глини,

І просить вирізьбити з дерева її,

І просить голосу на луки і гаї,

І просить солі до солодкого смаку.

Почуй же, Господи, мене земну таку!

Більше поезій ТУТ

Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *