Увесь день поколювало в грудях. Намагався не звертати на те уваги. Думав, що якось та й минеться. Та вже пізно увечері, в ліжку, не міг через ті поколювання заснути. Відтак засумнівався, чи варто зайвий раз випробовувати долю.
Подзвонили на швидку, запитали, де у Львові вночі приймає кардіолог. Там порадили їхати у 8-му лікарню.
У приймальному відділенні шпиталю, білому і чистому, наче недавно після ремонту, мене попросили зачекати – лікар прийде, як тільки звільниться.
У сусідньому кабінеті зашивали обличчя п’яниці, порізане розбитою пляшкою десь на вулиці В. Великого. Той просив дати йому сигарету і відпустити додому. Але чергова вже подзвонила у поліцію і розповіла про кримінальний випадок.
Прийшла медсестра з кардіології з портативним апаратом в руках. Щойно зробила електрокардіограму – зайшов лікар. Пошелестів стрічкою з ламаними лініями, поміряв мені тиск, розпитав про характер болю.
«Це не серце, – сказав він. – Скоріш за все, маєте невралгію. Тому ви не наш пацієнт. Вам потрібен невропатолог з травматології».
Мені відлягло від серця.
Натомість чергові у приймальному відділенні отримали прочухана за те, що не опитали мене перед тим, як дзвонити у кардіологію.
Ніхто у мене не допитувався, хто я, звідки і чому прийшов саме сюди. Ніхто також не зазирав мені у кишеню.
У приймальні вже сидів “зашитий” п’яненький здоровань із забинтованою головою, протяжним голосом просив у когось невидимого сигарету. Скоро за ним мала приїхати поліція.
Спеціаліста із травматології я вирішив не чекати. Було вже по першій ночі. А зранку – на роботу. Як лікувати невралгію, я приблизно здогадувався.
Ми поїхали додому. Машина стрибала колесами по безсмертних львівських ямах. А в моїй кишені на згадку про цю ніч залишилася електрокардіограма.
Василь Терещук