Львів’яни і мешканці Львова

Львів

Львів

Пригадую, я був дещо спантеличений, коли знову почув від особи, ім’я якої наразі не можу розголошувати, про те, що у нашому місті живуть два типи людей – мешканці Львова та львів’яни.

– Що за дурню ви несете? – здивувався я. – Ми усі тут львів’яни. Маємо місцеву прописку, квартири. Працюємо у місті. Навіть юридично ваше твердження немає сенсу.

Ми сиділи за галасливим столом у нашого друга-архітектора і я не мав наміру вести безпредметні дискусії. Львівські шовіністи траплялися мені ще зі студентських років. Через своє безталання вони тільки й уміли, що хвалитися своїм давнім родоводом. От мені й знову трапився один із них – перестарок з далекого минулого…

Мій співрозмовник (ми сиділи поруч) тим часом нахилився до мене і запитав:
– Ви, здається, журналіст?
– Вам правильно здається, – різко відповів я. – – І не тільки журналіст.
– Тоді я відкрию вам одну інформацію. Але не для преси.
– Я не поширюю в пресі застільні плітки, – огризнувся я у відповідь. Алкоголь завжди робить мене трохи агресивним.

– А я ніколи не пліткую, – твердим голосом відрізав мій сусід. – Але нехай почуте наразі залишиться між нами. Не буду колобродити. Теперішній мер Львова С. пропонував нам 100 тисяч доларів за таємну ініціацію у львів’яни.
– За що-о-о-о?
– За посвячення у львів’яни, себто.
– А хіба він не… І чому ви йому відмовили? Замало пропонував? – спробував я іронізувати.
– Наш мер – із мешканців-квартирантів міста. Вітер життя закотив його сюди випадково. Так само й вимете його колись за брами. Не він перший і не він останній намагається купити собі наш статус і отримує при цьому облизня. Нам ідеться не про гроші. А він тільки про них і думає… Ви не хочете покурити на вулиці? – запитав мене сусід.

Ми вийшли на подвір’я. Щоб якось підтримати розмову, я вдав, що зацікавився маячнею про таємничих львів’ян:
– Гаразд, можливо, я б вам і повірив. Але скажіть: що б дала, наприклад, мерові посвята у так звані ваші львів’яни?
– Усе те, про що мріє, але не має, кожен багатій у цьому місті – довіру, повагу і величезний вплив. І не лише у Львові. Ви помітили, що Папа Римський не запрошує мера у Ватикан? Ви бачите, що його не кличуть у гості мери інших міст Європи? Думаєте, що це випадковість? Дарма. Ми працюємо на випередження. Завдяки нам і в Римі, і в інших містах Європи знають, що наш мер – не львів’янин, а лише мешканець Львова. А отже він – людина невірогідна, тимчасова. Він ходить на роботу в Ратушу, але немає ключів від міста. Лише якісь відмички до її скарбниці.
Я щиро засміявся.
– Про відмички до скарбниці – це я собі запишу на майбутнє, – пообіцяв я. – Однак скажіть, як ви розпізнаєте мешканців Львова і власне львів’ян?
– Передовсім, хоч нас і тисячі, та більшість знаються особисто. А коли якась сумнівна людина твердить, що вона – львів’янин, ми просимо її лише про одне – назвати таємне ім’я Львова. Ви ж, мабуть, чули, що з часів стародавнього Риму кожне значуще місто у Європі отримувало ще й таємну назву? – поцікавився мій співрозмовник.
– На жаль, уперше чую, – зізнався я.
– А хотіли б знати таємне ім’я Львова?
Я завагався. І подивився чоловікові у вічі.
– А що для цього потрібно зробити? Продати комусь душу?
– Ні, тільки пройти ініціацію. Коли наважитеся – зателефонуйте. І не бійтеся. Це зовсім неболяче, – пожартував чоловік, ім’я якого наразі не можу назвати.
Він швидко повернувся за святковий стіл. А я ще трохи покурив, розглядаючи вікна багатоповерхівок. За ними товклися звичайні мешканці-квартиранти Львова.

В.Т.

Прокрутити вгору