Сонячна система нині дрейфує у серці велетенської порожнечі — так званої Локальної бульбашки, що простягається на тисячу світлових років. Це не звичайна порожнеча. Вона — продукт ланцюга наднових зір, які вибухали мільйони років тому. І хоча ці події здаються далекими й абстрактними, їхні сліди — буквально під ногами кожного з нас.
Ми не завжди перебували всередині цієї бульбашки — і вона не залишиться з нами назавжди. Колись Сонячна система перетнула її межу, пройшовши крізь щільну оболонку, утворену викинутим матеріалом вибухів. Саме там, на краю Локальної бульбашки, розташовані всі найближчі до нас зоряні ясла — регіони, де народжуються нові світи.
Цікаво, що сама оболонка бульбашки — не просто залишок катастроф. Вона є активною майстернею зореутворення. Коли поблизу вибухає сотня або й пів тисячі наднових, утворюється потужна ударна хвиля. Якщо десь поряд дрімає холодна молекулярна хмара — її стискає удар, і починається новий виток зоряного життя.
Читайте також: Вчені виявили таємничий «міжзоряний тунель»
Таким чином, вибухи породжують зірки, а нові зорі згодом самі вибухають. Це цикл, своєрідний ланцюговий механізм, що працює на рівні всієї галактики. Шокові хвилі розширюють межі бульбашки, спричиняють нові вибухи й народження зір — і так далі, хвиля за хвилею.
Але й на цьому історія не закінчується. У регіонах нещодавніх вибухів — а саме такими є стінки Локальної бульбашки — залишається багато радіоактивних елементів. Коли наша система увійшла в цю область, вона буквально прорізала шар пилу, насиченого ізотопами, що утворилися під час наднових.
Частина цього космічного пилу осіла на Землі. Він просочився в атмосферу, потрапив у воду, у ґрунт, у дерева. Якщо ви колись відчуєте піщинку в оці під час прогулянки — не виключено, що це слід давньої зіркової смерті.
Ми маємо прямі докази цього: в осадових шарах океанського дна виявлено піки заліза-60 — радіоактивного ізотопу, що свідчить про проходження Сонячної системи крізь залишки наднових.
Втім, Локальна бульбашка — не вічна. Ймовірно, вона навіть не повністю замкнена. Можливо, це не сфера, а радше “димар”, відкритий угору й вниз, де матеріал вивітрюється в міжзоряний простір.
Через мільйон років бульбашка зникне. У динамічному вирі космічних змін її межі розвіються, зітруться, перетворяться на частину великого перетікання газу й пилу в Галактиці. Як стародавнє місто, яке пережило війни, голод, пожежі — й поступово пішло під землю, залишивши лише сліди в геологічному літописі.
