Жило-було маленьке пухнасте кошеня на ім’я Дженні. Воно мало рудий носик, білі лапки й хвостик із темним кінчиком. Дженні була дуже допитливою, але її господарі часто казали: “Не вибігай на вулицю без нас!” Та одного разу цікавість перемогла.
Ранком, коли всі були зайняті своїми справами, Дженні помітила, як у відчинене вікно залетів метелик. Він був яскраво-жовтий, із чорними візерунками на крильцях. Метелик покружляв кімнатою й вилетів у сад. “Треба його наздогнати!” — подумала Дженні й, не гаючи часу, стрибнула з вікна за ним на вулицю.
Метелик легенько майорів над квітами, то підлітаючи, то зникаючи в траві. Дженні стрибала за ним, мружачи очі від сонячного світла, і навіть не помітила, як опинилася далеко в саду за будинком. Там росли високі трави, дерева й густі кущі, які зовсім закрили їй вид на дім.
“Де ж він?” — здивувалася Дженні, крутячи голівкою в пошуках метелика. Але метелик зник, а кошеня зрозуміло, що заблукало.
Серед густих трав щось зашурхотіло. “Хто там?” — налякано спитала Дженні. З кущів виглянув їжак. Він був колючий, але з добрими очима. “Ти чого тут?” — запитав він. “Я… за метеликом погналася і загубилася,” — відповіла Дженні, опустивши голову.
Їжак покивав головою: “Не бійся, тут ти не одна. Давай я тебе проведу до старого дуба, там завжди когось можна зустріти.” Разом вони рушили через трави, і ось біля дуба їм назустріч вистрибнула білка. Вона була руденька, з пухнастим хвостом і горіхом у лапках.
“Ой, яке мале кошенятко!” — вигукнула білка. “Ти чого тут одна?” Дженні розповіла свою історію, і білка засміялася: “Метелики завжди плутають шляхи. Але я не знаю дороги до твоєї хати. Однак, можливо, ворони підкажуть? Вони часто літають над садом.”
І справді, не минуло й хвилини, як на гілці дуба з’явився чорний ворон. “Кар-кар, що тут сталося?” — закаркав він. Дженні чемно пояснила, що загубилася. Ворон трохи подумав і сказав: “Лети за мною! Я знаю, де діти граються, може, хтось із них тобі допоможе.”
Кошеня звісно не вміло літати, тому пішло за вороною через сад, аж раптом побачило хлопчика. Його звали Лукасик, і він саме шукав червоні ягоди для бабусі. Побачивши Дженні, він здивувався: “Кицю, ти чого тут одна?” Дженні тільки тихенько нявкнула.
Лукасик взяв кошеня на руки й ніжно сказав: “Не бійся, я знаю, де твій дім.”
І справді, Лукасик швидко знайшов дорогу до будинку Дженні. Він постукав у двері, і господиня кошеняти радісно вигукнула: “Дженні, ти повернулася!”
Відтоді Дженні більше не тікала з хати, бо зрозуміла: удома — безпечніше, а пригоди найкраще шукати разом із друзями.
