Кохання під каруселями старих сузір’їв – Катерина Калитко

Катерина Калитко. Фото із соцмережі

Роздяглися у темряві. Одне одного відшукали,
уперед простягнувши руки. Так ідуть над водою сліпі.
Обнялися, наче сьогодні лиха пітьма
остаточно вкрала легені, наче в жодного з них не було
чоловіка і жінки доти. Ні вкорінення, ані каду згарища.
І її цілунок стікав із плеча гарячим вином,
а його цілунок сідав на груди, як метелик чорнильно-синій.
Обертаючись цілісіньку ніч над будинком, рипіли
каруселі старих сузір’їв.
Поростали дахи повільним зеленим мохом.
І за ніч облетіло все золото із плечей —
вже ніколи не полічити, скільки ж мали веснянок
вони на двох при початку. А потому, вранці,
застеляючи ліжко, струснули разом покривало
супроти навскісного променя —
і заіскрився світ.

 

* * *

Там співали народної.
Мова ламалась на згинах
і на зламах іскріла вугільно. У горлі першило,
наче люди кликали того, хто уже не прийде,
хто не приходив ніколи досі.
І хотілося плакати й доєднатися,
щоб легені рвалися із грудей: двоє човнів, скажімо —
Ніжність і Туга — зсудомлені біля причалу,
а відпливти не можуть, припнуті до цього повітря
колючого
за гортань і трахею.
Хотілося плакати і забратися геть,
поїхати, часу не гаючи, світ за очі, не вертатися,
і коли на кордоні спитають: “Що ви там везете?” —
розгорнути торбу з горою дзвінких уламків,
а що ж це розбилося — не змогти пояснити.
Витекли всі слова
у протяжну зимову пісню.

***
Зимова Анна стає на воду – вода співанку заводить,
вторують їй упівголоса усі опівнічні пралі.
Вода нечутно вкрадається у крайбережну господу,
схилившись на лікті, вдихає дим зі старої гуральні.

Аннин муж розписує церкву, виходить, стає на ґанку
з руками у фарбі кольору шкіри Святого Мейнарда,
і жадібно наслухає здаля тривожну рідну співанку,
вертається і малює святому під оком набряклі печальні вени.

Читайте також:  Троянський кінь

Шиті Анною сорочки пливуть, рукави розкинувши,
Обійняти у гирлі велику шию води.
Аннин муж і троє її синів-горошинок
спросоння німотно схлипують: Куди ж це вони? куди?

Анни не видно, але вона
співає завжди так близько,
що у світлиці дзвінка луна
гойдає павучу колиску.

Долівка неметена шостий день. Стенувши плечима голими,
її чоловік зі стиглим тягучим іменем серпня
перебирає вервицю і тільки усе по колу
питає себе: куди, куди течуть ці ріки нестерпні?

Катерина КАЛИТКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *