В ніч із 5 на 6 березня 1980-ого року звів рахунки із життям великий український письменник Григір Тютюнник. Йому було тоді 49 років.
Повернулися з ресторану. Він був напідпитку. Зачинився у ванній. Не озивався звідти. Коли дружина розбудила старшого сина, сімнадцятирічного Михайла, той ванну відкрив, але вже було пізно. Григір Тютюнник повісився.
Передсмертну записку забрали кагебісти. Дружина Людмила запам′ятала лише приблизне «мучте вже когось іншого, все , що я написав, спаліть».
(Через рік, у 1981 році вкоротив собі віку чудовий письменник Віктор Близнець; із вразливою душею «як павутинка».)
Ще у травні минулого року, коли я побував у с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області, у музеї братів Тютюнників у приміщенні школи, більшість часу там думав про Григорове самогубство.
Найбільше, припускаю, Григора Тютюнника вбивало нерозуміння. Йому дорікали песимізмом новел, що він, мовляв, «завис на тину», що його герої «злі і ображені».
Допускаю, врешті-решт йому почало здаватися, що цьому нерозумінню не буде кінця. Скаржився ближчим друзям ( як і раніше Микола Хвильовий) на творчу вичерпаність, душевне спустошення… Для письменника, а не імітатора (останніх завжди набагато більше) неможливість писати незрідка прирівняна до душевної смерті. Такого типу письменники писанням ніби виправдовують власне життя, наповнюючи його внутрішнім смислом.
Григір Тютюнник не був відкритим борцем із радянською владою. Але його проза була чужою радянським поняттям про життя. Він просто не вміщався у тодішній соцреалістичний канон. Його інакшість тонко відчували всі тодішні нездари із преміями та регаліями. Він був живим докором їхній порожнинності.
Також, впевнений, що за ним спостерігали кагебешники. Казали, що у «Енеї» незадовго перед трагедією йому підкинули у кишеню ложку, мовляв, Григір хотів її украсти…Для такої людини як він, глум і безчестя є нестерпними.
Перед смертю він отримав премію Лесі Українки. Щось неймовірно лякало його у радянському літературному офіціозі. Казали, що він дуже не хотів публічного виступу з нагоди премії. Останніми роками вживав чимало спиртного. Разом із сім′єю переживав матеріальні труднощі. Нерозуміння нікуди не зникало. Впевнений, що у Григоровій душі неухильно наростав відчай. І відчуття безперспективності. Алкоголь також повільно нищив Григора.
Все тієї ночі, 39 років назад, збіглося в одній точці-і витерпіти все це йому стало понадсилу…
Помолімся, друзі, за спокій душі Майстра там, де нема ні початку, ні завершення. Світла пам′ять.
Степан Процюк, письменник