Досвід божественного викликає в людини два протилежних відчуття – страх і цікавість. І, залежно від того, яке з них переважає, в людини вибудовується і образ Бога, і спосіб комунікування з Ним, і спроби цей досвід якимось чином окреслити.
Якщо в людині переважить страх, образ Бога вималюється в неї лякаючий, а комунікація буде подібна на втечу і спробу обмежити Його вплив на себе і на ‘свої’ сфер діяльності. Підхід у такого роду духовості – законницький. З Богом укладається угоди, які ‘зобов’язуватимуть’ також і Його. Йому приноситимуться жертви страху і необхідності. Інколи і людські жертви. Але завжди жертви ‘замість’ себе. Бо ж для цього і створюється ця комунікація – щоб зберегти передусім себе. ‘Богослужіння’ в такому випадку керуватимуться ‘необхідним’ мінімумом. З метою ‘здихатися’. Воно буде простим і чітким. Таким, яке не зачіпає, яке є ‘законною’ даниною.
Якщо ж в людині переважить цікавість, комунікація буде зовсім інакшою. Образ Бога буде передусім незбагненний, комунікація – медитативною і невимушеною. Адже саме для того і приходить така людина до Бога, щоб пізнати Його. І тут час і схеми, до певної міри перестають відігравати ключові ролі. Тут місце передусім для мистецтва з його умілістю передавати не точні образи, а, приховані за мистецьким хистом, первообрази. Мова такої комунікації буде мовою поезії, музики і образу – ‘Херувимів таїнственно зображаючи і животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі супроводять ангельські чини. Алилуя. Алилуя. Алилуя.’ В цьому випадку теж важливою є жертва, але передусім жертва себе, не чогось чи когось ‘замість’ себе – ‘жертва Богові (МІЙ!) дух сокрушенний, серцем (МОЇМ!) сокрушенним Бог не погордить’. Саме тому дорогою справжньої християнської молитви є дорога медитації – моліться неустанно, чувайте і моліться, щоб не увійти в спокусу! В спокусу чого? Страху і втечі. Саме вони були постійною спокусою людини, включно з людиною Христом.
Про це думаю часто, коли йдуть дискусії про богослужіння. Яке воно в нас? Страх чи цікавість? Спроба ‘виконати’ жертву богослужіння, чи зробити богослужінням себе? Відмовити ‘приписані’ молитви чи використати молитви церкви для особистої медитації, в якій час відіграє другорядну роль, а текст сприймається передусім як мистецький твір, а не набір ‘правильних’ формул для супроводу ‘страшної жертви’?
Зрозуміло, що чистого страху чи зацікавлення, напевно, не існує. Більше того, думаю, що ідеальним балансом обидвох є страх Божий, який якраз і народжується тоді, коли медитативне спілкування з Богом виливається у мистецько створені слова людського благоговіння перед незбагненністю притягуючої природи Божества, на образ і подобу Якого ми сотворені.
Василь РУДЕЙКО, доктор богослов’я, УКУ
