ДОДОМУ! Звіяні вітром війни

ДОДОМУ! Звіяні вітром війни

Автобус із Гданьська до Варшави спізнився на три години. Виявилось, що в ньому померла людина. Не питайте хто – то був хтось з українців-біженців. Певно, не витримав стресу. Була ніч. Ми чекали на автобус, щоб їхати ним до Львова. Інші автобуси не спізнювалися.

Спершу на платформі була сила силенна людей. На Рівне, Київ, Харків. Дві пані були в масках, щоб ніхто їх не боявся. Я пояснила, що маски скасували і тут, і в Україні.

Жінки, діти, тварини, повно клунків. Слухняні й терплячі. Жінка з хлопчиком і білим песиком не могла взяти квитків, її забрали волонтери на ночівлю. Жінка з Харкова їхала зі мною до Львова, до знайомої. Як я хочу додому! – казала вона. Але наразі побуде ще у Львові. Її дім вцілів, на щастя. Дочка її десь у Дніпрі, не хотіла залишати чоловіка. Вона була сама.

Більшість вертались невеликими групами. Мами із крихітними дітками і вже підлітками .Розповідали, що до однієї жінки викликали психіатричну допомогу, бо вона просила зупинити автобус і вийти, але не виходила і плакала. Клаустрофобія і страх загубитися в чужій країні.

Коли люди дізнавались, що я їду тільки до Львова, то зітхали. Їм треба було на Житомир, Коростень, Дніпро…У Львові їх пересадили на інший автобус. Нас так довго тримали на кордоні наші славні прикордонники, що люди поїли все, що хто мав. «У мене троє дітей, – посміхнулась жінка З Коростишева. – То не дивно, що все змолотили».

Ці люди й гадки не мали лишатися в Польщі чи де-інде. Вони прагнули ДОДОМУ. До батьків, чоловіків. Вони обклали себе безліччю речей, чи куплених чи подарованих, наче стіною, і готові були витерпіти все, аби тільки ступити на рідний поріг. Діти були незвично чемні. А двоє стареньких із Херсона, що знайшли притулок в селі під Варшавою, і шукали безкоштовного стоматолога, не мали куди вертатися. Поки що. Але видно було, як вони скучили за рідним словом.

Тікати від війни – то щось зовсім іншого, ніж тікати від злиднів. І в обох ситуаціях потрібно поводитися гідно.

Може через те, що в автобусі померла людина, я впала в якесь дивне заціпеніння. Ні втоми, ні спраги, ні голоду. Старший чоловік, що сидів поруч, теж був надзвичайно тихий. Він вертався із заробітків. Тільки, коли ми нарешті під’їжджали до Львова, сказав, що він з Добромиля.

На Галицькому перехресті за жінкою з дівчинкою приїхав чоловік. Вони обіймалися і плакали. Наче в кіно. Я ще такого не бачила.

Мені здається, що українці не лише на фронті, чи в тилу, а й у екзилі дають світові уроки людяності, й тому викликають таке захоплення. « Я сама понесу», – спохопилася жінка, коли старенький волонтер намагався підняти її важезну торбу. Але він пішов і приніс візок.

Галина Пагутяк, письменниця

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.