99 днів самотності або Кава на Хрещатику

#кава_на_Хрещатику

#кава_на_Хрещатику

Те, що охрестили МіхоМайданом – пару тижнів тому заявило АТОвцям: кидайте фронт, йдіть на Київ. Тіпа “ворог не в Кремлі, а на Банковій”. Захисники вітчизни (не лише героїчні, а таки притомні) м`яко кажучи, послали провокаторів. Ще й провели флешмоб у Мережі, #захистимо_країну. А Єгор Соболєв (нардеп, палкий Свідок Міхо), заявив, що це зробили не вояки, а “боти Банкової”. Особи, яких у реалі немає.

Вояки справедливо образилися. Але, замість трощити вітрини й штурмувати дитячі концерти – захотіли в неділю зустрітися на Майдані, подивитися на себе. Звичайно, ті, хто зараз після фронту є в столиці.

Тепер – про себе. Цивільну.
Стрьомні часи. Заміноване поле новинної стрічки. Щодня карколамна інфа, світова та українська, летить на рецепієнта, мов скажене авто терориста в натовп мирняків.
Але. Не всі повороти сюжету ранять однаково. Мені, наприклад, по-справжньому стало хреново 10 вересня. Коли заїжджий авантюрист вкупі з дрібкою вітчизняних ділків, яким йдется лише про владу-собі, за будь-яку ціну, прорвав кордон МОЄЇ країни.
І далі. З дня на день.

Коли МОЄЮ Інститутською (йшла нею в той день, коли вона перетворювалася на Небесної Сотні) агресивно котиться найнятий люмпен, з шариківськими гаслами.

Коли живі, неушкоджені – марширують під “Пливе кача”. Ми вперше йшли під цей спів-ридання з труною Жизнєвського.

Коли блазнюють зі світлого. Другого дня акції, на безпеку якої ніхто не зазіхає – просять киян принести “протестантам” стільки-то пар трусів. А ми ж пам`ятаємо. Що, як, і головне -ЧОМУ несли на справжній Майдан.

Розгубленість. З дня на день.

Якщо крадуть результати виборів – ти виходиш на площу. Там – однодумці.
Якщо намагаються вкрасти цивілізаційний шанс України – ти виходиш на площу. Там – однодумці.
Якщо…

Отож. Куди йти, якщо зграйка авантюристів курячим, облудним фальцетом пищить “Київ, вставай…” А Київ, та й країна – з огидою підбирають поли одягу, аби пройти повз ЦЕ й не забруднитися. Дистанціюються.

Люди, яких поважаю, казали: дистанціюйся. Припиняй рвати серце. Через блазнів.
Не знаю. Мені не поталанило жити в країні, де механізм демократії століттями, рутинно та надійно, везе суспільство розумними незмінними рейками. Там – можна дистанціюватися від політики.

Занурившись в творчість чи науку – не з першого разу згадати, хто саме при владі.
І те, є питаннячка. До суспільств, котрі мають більший, ніж Україна, досвід демократії.
В Австрії друге місце на виборах посіли крайньо праві. В Німеччині – третє. Причім “крайньо” в цім контексті – евфемізм, за яким справжнє: ті, хто прагне антидемократичного реваншу. “Праві” – також умовність. Бо “ліві”, або “популісти” – не кращі.

І що б не казали розумні політологи про глобальні тенденції, здається: подібні небезпечні кунштюки можливі й тому, що інтеліцгенція гребує “рвати серце через блазнів”.
У згаданих (та незгаданих) країнах – певний “відкат” стався хоча б через вибори. А нас час від часу – намагаються штовхнути до “великого октября”…

Не претендую на унікальність своїх рефлексій – через якусь там позитивну “тонку душу”. Навпаки. Ця, з 10 вересня, 99-денна самотність видавалася мені…ненормальністю. Особистим негативом. Нормальні ж дистанціювалися.

І раптом. 18.12.17 – Мережа покликала на каву. На Майдані. До зустрічі вояків – приєдналися тисячі охочих. Цивільних. Найрізноманітніших.

І, з радісним подивом – констатувала я свою неоригінальність. Намацала – схожий біль. Тривоги. Та грандіозне бажання позитиву: зустрітися, відмитися від розгубленості.
Дивний формат. Без “за” чи “проти”, якщо мова про прізвища чи партійні абревіатури. Без розжарених мікрофонів. Кава-чай. Розвіртуалення – “ми є, ми притомні”. Солодощі. Селфі. Можливо, пісні під гітари.
Нормальний формат. Хіба не так, просто неба, за власним бажанням – зустрічаються на площі аматори сальси чи пробігу в костюмах Санти?..
А ми – чого саме аматори? Спробую сформулювати. Вдумливого оптимізму? Ось, сталося так, що такі собі ми, реально і одночасно, запрагнули на годинку зібратися не лише в Мережі. Просто переконатися – ми є.
А значить – будемо. Коли вчергове доведеться відрізняти Революцію від ліваруції. Чи голосувати на виборах. Чи… Не дай, Боже, нових потрясінь, проте, “якщо що” – ми є.
Коли оптимізм таки вдумливий. Доводиться не захлинатися з радості, а знати – завтра може статися всяке. Але – давайте ось як. Побачу. І розповім.

Вікторія Андрєєва, журналіст

м. Київ

Плюс до теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.